Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Скільки? — повторив я. — Можу запізнитися на поїзд. Я від'їжджаю.

Торговець підняв перстень до світла, так, щоб я краще бачив гру каменя, і назвав майже астрономічну ціну.

— Шкода, — одказав я й повернувся до дверей.

За дві хвилини я вийшов з крамниці, заплативши половину названої суми. Дами й кавалера на розі не було. Я прискорив крок і помітив світло-синю постать удалині, біля площі Святого Марка. Жінка була сама. Я наздогнав її на майдані вже тоді, коли вона сиділа за столиком біля кафе.

— Чи не міг би я запропонувати вам дещо?

Вона підвела очі й подивилася на мене без тіні симпатії.

— Знову ви?

— Авжеж. Чи не міг би я…

Жінка невдоволено відповіла:

— Просто не можна позбутися нахаб. Ледве одшила одного, так на тобі, другий.

Я зібрався був заперечити, що, мовляв, зовсім не такий, як перший, коли почув ззаду новий радісний вигук:

— Добридень, Анно!

— Нарешті! — озвалася вона.

З цього можна було зробити висновок, що новий кавалер є саме той, на кого вона чекала. Це був молодий смаглявий красень з кремезними плечима, одначе мої теж нівроку. Він вдовольнився тим, що зміряв мене зневажливим поглядом і вмостився на вільний стілець. Я сів до сусіднього столика за спиною кавалера, щоб можна було споглядати Анну непомітно для Аполлона. Потім замовив собі мартіні й спрямував до дами ніжний погляд.

Вона була захоплена якоюсь розмовою з красенем і хоч удавала, що не помічає мене, проте дуже добре мене бачила, а наявність у кафе ще одного залицяльника, очевидно, не була їй неприємна, всупереч удаваній досаді.

Я випив мартіні, потім з нудьги вийняв оксамитну коробку з перснем і став недбало роздивлятися його. Він був справді красивий і незвичайний за розміром і тепер при денному світлі видавався ще привабливіший. Привабливішим для дами за сусіднім столиком, звісно. З моменту появи персня Анну охопив дедалі зростаючий неспокій. Спочатку крадькома, а тоді вже зовсім відверто, через плече свого кавалера, кидала вона зацікавлені погляди на прикрасу. Розмова між ними не в'язалася. Точніше, йшла у небажаному для красеня напрямку, наскільки я міг судити з окремих реплік.

— Сьогодні я не можу, — повідомила Анна.

— Але ж ти обіцяла?

— Дещо непередбачене…

— … Ти мене дуриш…

І так далі, аж поки Аполлон не кинув роздратовано на стіл зім'ятий банкнот і подався геть.

— Чи можу я запропонувати вам дещо? — повторив я своє запитання, виждавши дві хвилини і сівши на щойно звільнений стілець.

— Дайте подивитися, — без церемоній озвалася Анна.

Я подав їй оксамитову коробочку й кивнув кельнерові.

— Що питимете?

— Те, що й ви, — одказала дама, втупивши жадібний погляд у камінь кольору міцного чаю.

Її відповідь давала надію на взаєморозуміння. Я замовив два мартіні.

— Чудовий, — визнала дама.

— На вашій руці він буде ще кращий.

Це були саме ті слова, яких сподівалася дама. Вона наділа перстень на підмізинний палець і відставила руку, щоб помилуватися.

— Справді, гарний.

— Як і мої почуття.

— Я не вірю в раптові почуття, — заперечила Анна.

Перстень уже в неї на руці, тож нічого не завадить їй трохи подбати і про власну гідність. Будь-яка жінка, бодай і така, що «її не важко купити», тримається завжди так, щоб їй давали ціну, вищу од реальної.

— Мої почуття не раптові, — зауважив я, виждавши, поки кельнер розставить питво.

— Знаю, — киває Анна. — Вони тривають уже півгодини.

— Вони тривають близько місяця.

— А, це щось нове!

На обличчі в неї відбилося здивування. Вульгарна міміка, що дозволяє показати гарні білі зуби.

— Я бачив вас у «Сирені». На жаль, ви були не самі.

— Так багато нахаб, що рідко можу лишитися сама.

«Майже місяць блукав, сподіваючись знову зустріти вас…» Фраза лишилася невисловленою. Надмірності, як я вже говорив, призводять до протилежних наслідків. Не варто її надто улещувати. Інакше хтозна, доки зростатимуть витрати по операції. Тому тільки додав:

— А сьогодні знову знайшов вас…

— Світ малий, — філософськи перебила мене Анна. — Куди ви збираєтесь мене повести?

— Куди хочете. В «Гранд-отель» або «Ексельсіор»…

Дама прихильно сприйняла ці респектабельні назви. Потім допитливо подивилася на мене:

— Ви влюбливий?

Моє вагання тривало найбільше секунду.

— Швидше — щедрий.

Нова схвальна усмішка повних нафарбованих уст.

— Бо мені остогидли влюбливі дурні. Варто приділити їм трохи уваги, і вже стають нестерпні. Як оцей ось тип.

— Гарний хлопець, — великодушно промимрив я. — Певно, добрий коханець.

— Одначе голова в нього порожня. Як і кишені.

— Це так. Добрі коханці не мають грошей, а ті, що мають гроші, погані коханці.

— Гм, авжеж, — зітхнула Анна.

Потім знову допитливо глянула на мене:

— Чи не про себе ви?

— А то ви вже самі оціните, — відповів скромно.

Вона усміхнулася своєю безсоромною посмішкою, але тільки проказала:

— Гадаю, можемо йти.

Вечеря на терасі «Гранд-отелю» пройшла в дусі зароджуваної інтимності.

Жінка, на мій приємний подив, володіє французькою значно краще, ніж я — італійською. Обстановка цілком відповідає сентиментальній увертюрі — кришталь і срібло, кельнери в білих смокінгах, романтичне віддзеркалення вогнів у темній воді каналу, гондоли і ніжні пісні, від яких гондольєрів нудить, але які допомагають їм здобувати хліб.

За своїм характером Анна виявилася звичайнішою, ніж я сподівався. Вона говорила відверто, часто до простодушності, а кокетувала — не більше, ніж можна було стерпіти; коли прибирала якусь позу, аби продемонструвати розміри свого бюста, робила це лише для моєї втіхи.

— Я запитала, чи ви влюбливий, бо маю друга, — несподівано звірилася Анна наприкінці вечері.

Я відповів, що іншого й не чекав, одначе не виявив надмірної зацікавленості.

— Бо ці хлопці, може, й втішні, але кожна жінка мусить дбати і про своє майбутнє, — вела далі Анна.

— Я не завдам вам ніяких ускладнень, — сказав я, оскільки вона, певно, чекала цих слів.

— Мені любо це чути.

— Од мене ви можете сподіватися лише приємних несподіванок. Вона мило усміхнулася й випнула бюст, аби показати, що й собі не скулитиметься.

— Взагалі все буде так, як ви забажаєте. Мені досить буде час од часу милуватися вами тоді і там, де вам зручніше.

— Я зразу зрозуміла, що ви справжній кавалер, — відповіла дама, замислено подивившись на мене.

Напевно, в цю мить під буйною зачіскою гарної голови вже визрівала ідея про триваліший і більш прибутковий зв'язок.

Пізно увечері мене прийняли в затишному дівочому помешканні на Мерчеріа. Невдовзі господиня, напівроздягнута, пригорнула мене своїми гарними руками і ніжно прошепотіла на вухо:

— Хочу, щоб ти був милий зі мною. Хочу, щоб ти часто робив мені подарунки…