Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

Вони переглядаються. Не розуміють. Багато хто взагалі не знає, що таке гроза.

— Треба відволікти поліцію, — пояснює Римус. — Треба, щоб здійнялась тривога. Щоб вони не знали, що робити й куди бігти, а ми в цей час…

— Римусе, — я стискаю його руку, — спасибі. Але в СІНТ я піду сама.

* * *

Ми майже б’ємось. Ми майже полаялись навіки. Він хоче йти зі мною, час збігає, а я не можу, не можу пояснити йому, що це моя, тільки моя справа!

Римус потрясає кулаком. Я ловлю його на особливо темпераментному жесті й, продовжуючи його рух, кидаю через себе, намагаючись не сильно вдарити об асфальт.

Він мовчки піднімається. І довго не говорить ні слова.

— Добре, — каже нарешті, не розтискаючи зубів. — Тоді от що… Я зроблю так, що СІНТ у цей час узагалі спорожніє.

* * *

Світає. У мене в запасі залишається година, не більше. Місто заполонює досвітня тиша…

І ця тиша раптом вибухає.

Вони прийшли. Їх більше, ніж я могла очікувати. Вони несуть із собою залізні баки й каструльні покришки, жерстини й ланцюги, наконечники шлангів і обрізки труб. У центрі колони їде Римус на веломобілі, і всю машину обвішано великими й малими дзвонами. Римус крутить педалі, я йду поруч і б’ю в усі дзвони, а довкола коїться щось неймовірне.

Ревуть сирени з динамічним приводом. Гримлять бляшані банки, повні каміння. Гудуть бочки, торохкочуть ланцюги, б’є залізний прут об уламок залізної решітки — і ось із цього пекельного шуму помалу виростає ритм.

«Ми йдемо» — чується в цьому ритмі. І в мене по шкірі повзуть мурашки.

— Ми йдемо!

— Жити своїм ритмом! — кричить Римус у динамо-мегафон.

— Жи-ти сво-їм рит-мом! Жи-ти сво-їм рит-мом! — підхоплюють люди навколо.

Здригаються стіни будинків. Летять розбиті шибки, що не витримали навантаження. Місто роздирається між захватом і панікою. За вікнами метаються обличчя. На підвіконнях підстрибують склянки. Падають і б’ються, додаючи дзвеніння в музику нашого ходу. Я вибиваю синкопи по дзвонах, уплітаючись у загальний ритм особливим візерунком. Виходить красиво, хоча чую це, напевно, лише я.

— Вперед! Вперед! Іди вперед до вершини!

— Я — не синтетик! — кричить у Римусів мегафон дівчина, на секунду заскочивши на підніжку веломобіля.

Римус широко розкриває рота, щоб зберегти барабанні перетинки.

— Я — не син-те-тик! — вигукую разом з усіма, як клятву.

Римус ще щось хоче сказати, але в мегафоні закінчився заряд. Римус на мить випускає кермо, лівою рукою смикає за шнур — розкручується динамка, мегафон заряджається знову.

— Дика енергія! — кричить Римус. — Гей-го! Гей-го! Якщо ти з нами, ти Дикий!

— Гей-го! — вторить юрба. — Ти Дикий!

І цей крик підхоплює небо над нашими головами. Тривожно і радісно виють сирени мегафонів. Справа і зліва, із дахів невисоких будинків до нас планерують, спускаються по тросах, зависають над головами юрби вцілілі дикі.

Їм набридло тулитися по підвалах, вдавати синтетиків, ховатися й тремтіти. Вони витягли зі схованок свої крила, мегафони, ліхтарі, вони кричать і перемовляються пташиною мовою, вони вливаються в наш хід: ідуть по дахах, по стрімких стінах, вистукуючи ритм залізними прутами по бильцях балконів, по крилах вітряків, по склу й по жерсті.

Мені здається, що я бачу, як б’ють прямі промені світла з ревучих, співочих мегафонів. І одночасно відчуваю, як здригається земля під ногами і камені бруківки починають підстрибувати у своїх гніздах. У мені оживає страх предків: землетрус! Але в ту ж мить я бачу, як зрушується кришка каналізаційного люка і звідти до пояса вилізає кріт — худий, сутулий, у темних окулярах, із величезним гайковим ключем у маслакуватій міцній руці.

Не чутно, що він кричить. Я читаю, як Лесь, по губах: ми з вами. Ми з вами. Ми з вами.

І наш хід триває: по вулиці йде, гуркоче колона синтетиків, що збунтувались, дахами й стінами несуться дикі, підземними галереями пробираються, стрясаючи землю, кроти.

Я б’ю у дзвони, вливаюсь у ритм, розчиняюся в ньому — і раптом розумію, що з походу-гуркоту наш похід перетворився на щось більше. Ритм, що народився в юрбі, знайшов власне життя. І не ми ведемо ритм — ритм веде нас. Це потужний, веселий і безжальний поводир. Ми створюємо ритми, ритми створюють нас, людська ріка тече по вулиці, над вулицею, під вулицею, із кожним кроком стає більшою, приймаючи в себе струмочки із сусідніх вулиць і провулків, виробляючи нову, тугу енергію, заражаючи своєю силою і слабких, і зневірених, і тих, чиї перелякані обличчя біліють за склом…

Я знову почуваюся пікселем. На коротку мить.

Римус простягає мені мегафон, я кричу:

— Звільни! Звільнись! Будь вільним і добрим, як Сонце!

— Вільним! Як Сонце! — підхоплює юрба. — Гей-го! Гей-го!

— Ти зможеш! Ти зможеш! Енергія всередині тебе!

— Енергія всередині тебе!

Вулиця закінчується. Ритм заливає тепер майдан, небо над майданом і фасади будинків навколо. Юрба йде, ритм розгойдується над нашими головами, як важкий, оббитий сталлю таран…

І назустріч йому виповзає, вайлувато повертаючись у річищі вулиці навпроти, інший таран. Це полісмени — вони в броні, у них щити й кийки, вони б’ють металом об пластик і металом об метал. Чужий ритм, упевнений і потужний, стинається з ритмом нашої колони.

Удар.

Хочеться присісти, затиснувши долонями вуха. На мить мене проймає страх, що ось зараз із зіткнення ритмів народиться ватяна тиша, яка вбиває…

Тиші немає. Це мої вуха, вражені ударом, на мить відмовили. А ритми стикаються, намагаючись здолати один одного, зламати, заглушити.

— Вільним! Як Сонце!

— Корися.

— Енергія всередині тебе!

— По-ко-ри-ся.

Наш ритм живий і гнучкий, у цьому його сила. Ритм поліцейської колони не змінюється, він стійкий і монотонний — у цьому його сила. Я бачу, як колони завмерли: між передніми рядами порожній простір — десять кроків. Барабанщики на залізних баках і мідних тазах — проти барабанщиків на залізних і пластикових щитах. Від страшної звукової атаки підстрибують, здається, камені бруківки…

Ні, не здається. Кроти б’ють знизу в чавунні кришки каналізаційних люків, і люки підстрибують. І камені танцюють. Дикі, що захопили всі дахи навколо майдану, танцюють і стрибають на покрівельній жерсті, і кожен їхній стрибок обертається гуркотом грому. Я бачу, як синтетики на чолі колони ставлять на землю свої бочки і теж, за прикладом диких, застрибують на них… Гримлять, намагаючись придушити, здолати, захлеснути полісменів своєю енергією, підпорядкувати власному ритму…

Римус обертається до мене.

— Іди! — читаю по його губах. — Роби свою справу, а ми з друзями —