Читати книгу - "Убити пересмішника"

іще й не дістав опору, отож і почав наступати: «То що — битися не бажаєте? Надто гордий? Чорнолюб смердючий!» — «Ні, просто надто старий»,— сказав Аттікус і, засунувши руки в кишені, пішов геть,— розповідала міс Стефані. Отакий він, Аттікус Фінч, інколи так відріже, що...

У нас з Джемом було невесело на душі.

— І все-таки,— сказала я,— колись він був найкращий стрілець округу. Він міг...

— Не ходитиме ж він з рушницею, Всевидько,— сказав Джем.— Та в нього й рушниці немає. Ти ж знаєш, що навіть до тюрми він тоді пішов без зброї. Аттікус вважає, що носити при собі зброю означає напрошуватися на постріл.

— Тепер інша річ,— заперечила я.— Давай попросимо його, хай у когось позичить рушницю.

Ми сказали про це Аттікусу, він відповів: «Нісенітниця».

Діл доводив, що треба просити і добрий Аттікус поступиться; зрештою, якщо містер Юел уб’є його, ми ж помремо з голоду, до того ж за нас візьметься тітка Олександра. Насамперед, тільки-но Аттікуса поховають, вона прожене Келпурнію. Джем сказав, що на нього, певно, подіяло б, якби я розридалась і почала качатися по підлозі. Адже я маленька, до того ж дівчинка. Але це теж не допомогло.

Аттікус помітив, що ми похмуро тиняємось навколо будинку, не їмо, що нас не цікавлять звичайні розваги, і зрозумів, як глибоко ми стурбовані. Одного вечора він приніс футбольний журнал, Джем байдуже погортав його і відсунув. Тоді Аттікус запитав:

— Що тебе непокоїть, сину?

— Містер Юел,— недовго думаючи, відповів Джим.

— А що сталося?

— Нічого особливого. Ми боїмося за тебе і хочемо, щоб ти з ним що-небудь зробив.

Аттікус сумно всміхнувся.

— Що ж із ним зробити? Хіба примусити підписати пакт про ненапад?

— Коли людина погрожує розправою, від неї можна всього сподіватися.

— Тоді від нього й справді можна було всього сподіватися,— сказав Аттікус.— Джем, уяви себе на хвилинку на місці Боба Юела. Під час суду я переконливо довів, що жодному його слову вірити не можна, якщо доти йому хтось іще вірив. Йому треба було зігнати на комусь зло, такі люди, як він, не можуть без цього. Якщо, плюнувши мені в обличчя і пригрозивши убити, він хоч один раз не побив Мейєлу, мене це влаштовує. Він мав одвести на комусь душу, хай краще на мені, ніж на своїх дітях. Розумієш?

Джем кивнув головою.

Тітка Олександра зайшла саме тоді, коли Аттікус говорив:

— Нам нема чого боятися Боба Юела, він уже вдовольнився.

— А я не зовсім певна цього. Така людина може піти на все, аби помститися. Ти ж знаєш їх.

— Справді, сестро, що Юел може мені зробити?

— Заподіє щось нишком,— сказала тітка Олександра.— Не сумнівайся.

— Це не така проста річ — щось заподіяти в Мейкомбі нишком,— відповів Аттікус.

Після цього ми вже не боялися. Літо минало, і ми не гаяли даремно часу. Аттікус запевнив нас, що поки вища судова інстанція не розгляне справи, Томові Робінсону нічого не загрожує, і цілком можливо, що Тома випустять або принаймні призначать новий судовий розгляд. А поки що він працює на фермі в епфілдській тюрмі, за сімдесят миль від Мейкомба, в Честерському округу. Я запитала, чи дозволять дружині і дітям відвідувати Тема, Аттікус відповів, що не дозволять.

— А якщо апеляція не допоможе, що тоді з ним буде? — запитала я.

— Тоді посадять на електричний стілець,— сказав Аттікус, — якщо губернатор не пом’якшить вирок. Не треба тривожитись передчасно, Всевидько. Сподіватимемось, що все обійдеться.

Джем лежав на дивані і читав журнал «Популярна механіка». Раптом він підвів голову і сказав:

— Це несправедливо. Він нікого не вбив, навіть якщо він і винен. Він нікого не позбавив життя.

— Ти ж знаєш, що по закону штату Алабама гвалтування карається смертю.

— Так, сер, але присяжні не повинні були виносити йому смертний вирок. А коли вже осудили, могли дати двадцять років.

— Засудити на двадцять років,— поправив Аттікус.— Том Робінсон — кольоровий. У наших краях, Джем, не знайдеться такого суду присяжних, який, розглядаючи подібну справу, сказав би: «Ти винен, але не дуже». Тут може бути або повне виправдання, або найвища кара.

Джем похитав головою.

— Я знаю, що все це неправильно, але не можу збагнути, де помилка... можливо, закон тут надто суворий...

Аттікус випустив з рук газету, і вона впала на підлогу. Він сказав, що в даному разі закон справедливий, несправедливо те, що на підставі тільки побічних доказів прокурор наполягає на смертному вироку, а присяжні виносять такий вирок. Він глянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив:

— Щоб винести смертний вирок, скажімо, за вбивство, має бути один або два очевидці. Треба, щоб хтось сказав: «Так, я був при цьому, бачив, як він натиснув на курок».

— Але ж багато людей покарано на смерть на підставі побічних доказів,— зауважив Джем.

— Знаю, і багато з них, мабуть, заслужило цього... Та коли нема очевидців, завжди виникає сумнів, хай навіть якась крихта сумніву. Закон називає такий сумнів «допустимим», але, по-моєму, ми не маємо права і на крихту сумніву. Бо тоді не виключається ймовірність, хай навіть незначна, що осудили людину невинну.

— І знову ж виходить, що все вирішують присяжні. Треба покінчити з ними, та й годі,— твердо заявив Джем.

Аттікус намагався стримати усмішку, проте не зміг.

— Чи не занадто жорстокий ти, сину, щодо нашого брата-юриста? Я думаю, можна знайти легший шлях: змінити закон. Змінити так, щоб смертний вирок мав право виносити тільки суддя.

— В такому разі їдь до Монтгомері і міняй закон.

— Ти навіть не уявляєш, як це складно. Я не доживу до того часу, коли змінять закон, а ти якщо й доживеш, то будеш уже старий.

Це не влаштовувало Джема.

— Ні, з присяжними таки треба кінчати. Том був не винен, а вони сказали — винен.

— Якби, сину, ти був присяжним, а з тобою ще одинадцять хлопців таких, як ти, Тома б уже звільнили,— сказав Аттікус.—Поки що тобі ніщо не заважає міркувати розсудливо і послідовно. Оті дванадцять присяжних у повсякденному житті цілком розумні люди, але ти сам бачив, як розсудливість зрадила їх. Те саме ти спостерігав тієї пам’ятної ночі біля тюрми. Ті люди поїхали тоді не тому, що враз стали свідомі й розсудливі, а тому, що там були ми. У нашому житті є щось таке, від чого вони втрачають інколи здоровий глузд, і коли б навіть захотіли бути справедливими, то не змогли б. Коли в наших судах білий виступав проти чорного,