Читати книгу - "Убити пересмішника"

Джем зітхнув і зліз з гойдалки.

— І ми з тобою,— заявив Діл.

Міс Стефані була людина допитлива, від надмірної цікавості у неї аж ніс ворушився. Їй не терпілося дізнатись, хто дозволив нам піти в суд,— сама вона нас не бачила, але вранці все місто знало, що ми сиділи на галереї для кольорових. Чи не сам Аттікус посадив нас там, щоб... Там, певно, й дихати було нічим серед цих... Чи зрозуміла Всевидько усе, що там?.. Чи не кусали ми собі лікті, коли стало ясно, що батько програв справу?

— Замовкни, Стефані,— відрізала міс Моді.— Я не хочу стовбичити на цій веранді весь ранок... Джем Фінч, я покликала тебе, щоб запитати, чи не бажаєш ти зі своїми колегами покуштувати мого пирога. Я встала сьогодні о п’ятій годині, щоб спекти його, отож погоджуйся. Вибачайте, міс Стефані. До побачення, містер Ейвері.

На кухонному столі міс Моді ми побачили один великий пиріг і два маленьких. Маленьких мало б бути три. Не могла ж міс Моді забути про Діла. Вона, певно, помітила наше здивування, бо відрізала шматок од великого пирога і подала Джемові.

Ми їли пиріг і розуміли, що, пригощаючи нас, міс Моді: хотіла сказати: її ставлення до нас не змінилося. Вона сиділа мовчки на стільці і все дивилася на нас.

Потім раптом сказала:

— Не журися, Джем. Насправді у житті не все так погано, як здається.

Коли міс Моді, сидячи вдома, збиралася виголосити довгу промову, то починала з того, що клала долоні на коліна і поправляла язиком вставні зуби. Так вона зробила і тепер; ми сиділи і ждали.

— Ось що я хотіла вам сказати: є на світі люди, які ніби для того й народжуються, щоб виконувати найневдячнішу роботу. Ваш батько — один із таких людей.

— Ну, гаразд,— сказав Джем.

— Тільки без «Ну, гаразд», сер,— зауважила міс Моді, вловивши нотку безнадійності в його голосі.— Ти ще не настільки дорослий, щоб зрозуміти до пуття мої слова.

Джем втупив очі у недоїдений пиріг.

— Почуваєш себе, як гусінь в коконі, ось що,— сказав Джем.— Закутають тебе гарненько, і дрімаєш у теплі. Я завжди думав, що у Мейкомбі живуть найкращі люди в світі, так принаймні здається на перший погляд.

— Ми, жителі Мейкомба, як ніхто інший почуваємо себе в цілковитій безпеці,— вела далі міс Моді.— Не часто обов’язок закликає нас показати, що ми справжні християни, та коли вже закличе, то у нас є такі люди, як Аттікус, вони не осоромлять нас.

Джем сумно всміхнувся.

— Якби всі в нашому округу так думали.

— Ти навіть не підозрюєш, як багато людей думають саме так.

— Хто, наприклад? — Джем підвищив голос.— Хто в нашому місті хоч пальцем поворухнув, щоб допомогти Томові Робінсону? Хто?

— Насамперед його кольорові друзі і такі люди, як ми. Такі, як суддя Тейлор. Такі, як містер Гек Тейт. Перестань жувати, Джем, поміркуй гарненько. Тобі не спадало на думку, що суддя Тейлор не випадково призначив Аттікуса захисником Тома? Що у судді Тейлора були для цього свої причини?

І справді! Як це він не звернув уваги? Адже підсудний був неспроможний найняти адвоката. Як правило, в таких випадках суддя призначав захисником Максвела Гріна, молодого мейкомбського адвоката, якому ще бракувало досвіду. Отже, Тома Робінсона мав захищати Максвел Грін.

— Подумай над цим,— мовила міс Моді.— Це не випадково. Учора ввечері я сиділа на веранді і ждала. Довго ждала, поки ви повернетесь із суду. Ждала й думала: Аттікус Фінч не виграє цієї оправи, не зможе виграти, але він єдина в наших краях людина, здатна примусити присяжних довго сушити собі голови над такою справою. І я сказала собі: це крок уперед, хай невеличкий, дитячий, а все-таки крок уперед.

— Все це непогано, але чому ж наші освічені судді та адвокати не можуть приборкати дикунів присяжних? — промимрив Джем.— Ну, ось я виросту...

— Про це ви поміркуйте вдвох із батьком,— сказала міс Моді.

Ми спустилися прохолодними новими східцями, вийшли на сонце і побачили, що містер Ейвері і міс Стефані Крофорд усе ще стоять і розмовляють. Відступили на кілька кроків і тепер стояли на тротуарі проти будинку міс Стефані. До них простувала міс Рейчел.

— А я, коли виросту, буду клоуном,— сказав Діл.

Ми з Джемом зупинилися від подиву.

— Так, так, клоуном,— повторив Діл.— Нема у мене ніякого підходу до людей, я вмію хіба що сміятися з них, піду в цирк і сміятимуся скільки заманеться.

— Звідки ти взяв, що клоуни сміються? — запитав Джем.— Навпаки, вони сумні, а з них усі сміються.

— А я буду не такий, як усі клоуни. Вийду на середину арени і сміятимуся з людей. Ти он глянь туди,— і Діл показав рукою.— То хіба люди? Їм на мітлах літати. Тітонька Рейчел уже літає.

Міс Стефані і міс Рейчел відчайдушно замахали нам руками. Діл правду каже — вони як відьми.

— От лихо! — зітхнув Джем.— А не підійти не можна. Щось трапилося.

Містер Ейвері розчервонівся — він так чхав, що трохи не збив нас, коли ми підійшли. Міс Стефані тремтіла від хвилювання, а міс Рейчел схопила Діла за плече.

— Негайно ідіть у двір і з двору нікуди,— веліла вона.— На вулиці небезпечно.

— Що трапилося? — запитала я.

— Ви що, не чули? В місті тільки й розмов, що про це...

На порозі з’явилася тітка Олександра і покликала нас, але було вже пізно: міс Стефані встигла розповісти нам з превеликою радістю, що сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив на вулиці, біля пошти, Аттікуса, плюнув йому в обличчя і сказав, що рано чи пізно він з ним розправиться. 

РОЗДІЛ XXIII

 — Я б волів, щоб Боб Юел не жував тютюну,— оце й усе, що сказав з цього приводу Аттікус.

А події, за словами міс Стефані Крофорд, розгорталися так. Аттікус саме виходив з пошти, коли Боб Юел підступив до нього, вилаяв Аттікуса, плюнув йому в обличчя і погрозив, що вб’є його. Міс Стефані сказала (коли вона розповідала цю історію вдруге, виходило, ніби сама все бачила на власні очі — саме поверталася з крамниці), що Аттікус і оком не змигнув, дістав носовичок, витер обличчя і стояв собі, а тим часом містер Юел обзивав його такими словами, що скоріше їй язик одсохне, ніж вона їх повторить. Містер Юел умів зводити рахунки в глухому закутку, він знав, як це робиться, а тут