аж одежа на ньому прилипла, - прокинувся очманілий від передчуття циклону, - “хто тут?” - поспитав він тремтячим голосом, бо хтось же гукав його уві сні, тільки чомусь назвав його чужим іменем: “Никаноре!” - і вдруге: “Никаноре!” - хтось увійшов до кімнати, не відсуваючи засувів, бо міг заходити й виходити самохіть, проникати крізь які завгодно стіни, - і тоді він побачив її, “це була смерть, мій генерале, ваша смерть!” - одягнена в лахміття, наче покаянний грішник, з костуром у руш, - навколо її черепа в’юнилися могильні трави, а з тріщин у кістках росли земляні квіти, і древні здивовані очі її дивилися з глибини облізлих очниць, - тільки побачивши її на повен зріст, він збагнув, що це вона кликала його: “Никаноре! Никаноре!” - бо цим найменням смерть зове всіх людей, коли приходить по наші душі, - але він скрикнув: “ні, смерте, мій час іще не настав!.. я маю вмерти уві сні, в сутіні канцелярії, як споконвіку роковано мені віщими водами в мисках ворожок!..” - та смерть одказала: “ні, генерале! ви вмрете зараз, отут, і вмрете, як є: босий, у цьому жебрацькому вбранні, що на вас! хоч ті, хто знайде ваше тіло, скажуть, що знайшли його на підлозі в канцелярії, - в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, із золотою острогою на лівому закаблуці, - вони скажуть так, щоб не суперечити віщуванням ваших ворожок!” - так воно й сталося, - тоді, коли він найменше цього хотів, коли він після стількох років безплідних ілюзій тільки-но почав здогадуватися, що люди не живуть, хай йому чорт, а животіють, коли він осягнув, хоч і пізно, що найдовше і найдіяльніше життя марнується на те, щоб навчитися жити; він повірив колись, що не здатен кохати, бо так вирекли йому його загадкові німі долоні, на яких не було ліній долі, та незримі прикмети карт, - і він спробував одурити свою безславну судьбу ревним поклонінням порочній самотності влади, - він зробився добровільною жертвою власної секти, щоб спопеліти в полум’ї цього вічного жертовника, - він віддавався злочинам і брехні, він блаженствував у безбожжі та безчесті, і подолав свою гарячкову жадібність і свій природжений страх лише для того, щоб до кінця свого віку зберегти в руці свою скляну кульку, не розуміючи, що це - бездонне зло, пересичення яким породжує новий апетит, - “до кінця всіх віків, мій генерале!” - він знав ще з самого початку, що його обдурювали, аби догодити йому, що йому лестили небезкорисливо, що скрізь на його шляху силоміць, зброєю, зганяли юрби людей з їхніми радісними вигуками і продажними гаслами: “ХАЙ ЖИВЕ У ВІКАХ ЙОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВО!” - і він, старіший за свій вік, зучився жити цим злидарством слави, бо впродовж своїх незчисленних літ пересвідчився, що брехня зручніша за сумнів, вигідніша за кохання і тривкіша за правду; він уже нічому не дивувався, коли дожив до ганебної фікції - правління без влади, прославляння без слави і покори без авторитету, коли в потоці жовтого листя своєї осені переконався, що ніколи не був цілковитим господарем своєї влади, приречений пізнати життя лише з вивороту, а не з лиця, приречений розгадувати шви і розплутувати нитки піткання та вузли основи химерного гобелену уявної дійсності, так ніколи й не здогадавшися, що єдино реальним було те, видиме, життя, яке ми бачили зовсім з іншого боку, ніж ви, мій генерале, - з боку злидарів: тут текли жовтим листям наші незліченні літа страждань і наші невловні миті щастя; тут кохання несло в собі зародок смерті - зате це було справжнє кохання, мій генерале; тут ви самі були всього-на-всього непевним привидом зі скорботними очима, які дивилися на світ крізь запилену фіранку на віконці поїзда, ви були самим лише тремтінням безмовних губ, миттєвим помахом бозна-чиєї руки в атласній рукавичці, руки старого без долі, - ми так ніколи й не дізналися, ні хто він такий, ні який він із себе, і чи не гра уяви - цей безглуздий тиран, котрий не знав, де лицевий, а де зворотний бік цього життя, яке ми любили так палко і так невситимо, а ви боялися навіть уявити собі, боялися дізнатися про те, що ми добре знали: це життя - важке ñ скороминуще, але іншого немає, генерале! - що ж, ми знали, хто ми такі, а він так ніколи й не осягнув ні себе, ні нас, цілий вік прислухаючись до ніжного свисту своєї грижі, грижі старого мерця, якого смерть зрубала під корінь одним ударом, - крізь темний шерех останнього скрижанілого листя своєї осені летів він до похмурої країни забуття, із жахом учепившись у зітліле лахміття вітрил на суденці смерті, чужий несамовитим людським юрбам, які вийшли на вулиці і заспівали від щастя, і вже навіки байдужий до музики визволення, до святкових феєрверків, до радісних дзвонів, які принесли світові добру вість про те, що безмірний час вічності нарешті скінчився.
1968- 1975
© ВСЕСВІТ. - 1978. - №№ 1-3.
© БОРЩЕВСЬКИЙ Сергій, ЖОЛОБ Світлана, переклад з іспанської, 1978.
Дмитро ЗАТОНСЬКИЙ
ЩЕ ОДИН ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС
Цей твір - про владу і про міф. Про міф влади і про владу міфа. Отож обидві його основні теми не йдуть окремо, а щільно й складно переплітаються.
Латинську Америку не без підстав називають “палаючим континентом”. Земля революцій, край тривалих, запеклих боїв за свободу. Політична дія, одначе, породжує протидію, особливо в атмосфері нестійкості, бродіння. Тому Латинська Америка - ще й традиційний континент путчів, заколотів, державних переворотів, поживне середовище для узурпаторів, диктаторів, тиранів, яким нерідко шлях до президентських палаців прокладають чужі багнети. І, ховаючись за ці багнети, фактично будучи їхніми бранцями, тирани множать беззаконня, муки, страх. їхня жорстокість і байдужість до людського життя скидаються на якесь анахронічне варварство: на похмурий фанатизм жерців і касиків доколумбової епохи, на грубу зажерливість конкістадорів, що “навертали” жерців і касиків до християнства, до цивілізації.
А втім, відколи був підпалений рейхстаг, після “ночі довгих ножів” і “кришталевої ночі”, а надто після чорних димів над печами Майданеку, Освенціму, Тремблінки, все це латиноамериканське варварство вже не здається таким анахронічним. Воно стало прикметою трагічних розламів XX століття: старий світ горами трупів намагається перекрити шлях світові новому, революційному, справедливому. Нині диктатор - постать, типова для антагоністичного світу; необмежена, неправедна, реакційна влада, що ґрунтується на безжалісному визиску,- явище вельми поширене.
Тому й написав Гарсіа Маркес роман про диктатора та його владу. Проте в “Осені патріарха” ми не знайдемо викладу історії одного з карибських узурпаторів, історії, що спирається на розгорнуту картину життя країни, містить аналіз економічних, політичних, ідеологічних, психологічних причин і наслідків. Перед нами зовсім інша художня тканина.
Казімеж Брандис якось сказав, що фашизм - явище, безперечно, не лише німецьке, але німецькі реакціонери “були його класиками”. Тож чи не переконливіше, результативніше було б, викриваючи це відворотне явище, писати саме про німецький фашизм, про форми, систему, вироблені саме цими “класиками” - гітлерівським третім рейхом? Щоправда, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес навряд чи
