Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Проблемою? Твоєю? — Костя.

— Вважай, що й моєю теж. То виконаєш моє прохання?

— Спробую, — сказав Костя. — Ну, ти й…

— Сумас… сумас… — Таумі намагалася пригадати дивне, складне російське слово, почуте в Москві.

— Сумасбродка, — підказав Костя.

Таумі знову тихо засміялася.

XVI.Іван

Після від’їзду Таумі з Кукурічок для Івана час настав і радісний, і важкий. Радісний, бо ж було, було, було, з неба прилетіла богиня-царівна, як у тій казці, що чув колись Іван од покійної баби Уляни Тимихи. Али ж там, у казці, тая царівна брала Івана до себе ци то на хмарку, на якій жила, ци до палацу (дворица, казала баба Тимиха) — не пам’ятав добре Іван. Бо ж казку маленьким ще чув. А мо’, й на те, й на друге — сперш на хмару, потому в палати-розкоші.

Та то в казці. Тутечки ж був сон — не сон. Скорше диво кукуріцьке. Промайнуло. Тильки й того, що слід лишився. Той, Іваном викопаний. Накрив його Іван маленькою хаткою з досточок, щоби дощ не змив, сніг не присипав. Хай. Весни ждатиме, а там ружу таки посіє чи посадить. І доглядатиме, і поливатиме. І часом здавалося Іванові, коли він приходив до хатини-будочки й сідав на колодку коло неї, підперши щоку рукою, що як виросте квітка-ружа, то неодмінно на красуню Таумі перетвориться. Йой, якби ж то так було!

«Якби, якби, — сердився Іван на самого себе. — Виростуть в роті гриби, і буде не рот, а огород».

За осінню прийшла зима-зимовиця, ближче до Різдва й будку замело. Типерка Іван тико діставав маленьку карточку Таумі й дивився, дивився, аж поки Таумі не оживала і з карточки не сходила. Мама Панаска сварилася, було, що од того дивіння розум тронеться, та зрештою рукою махнула. Бо ж повірила, що тая чорна красавіца, як Іван каже, таки була невідомо чого в Кукурічках. Ну, те, що Іван каже — до нього мовби приїжджала, бо почув Бог його молитву на колінах під дощем сказану — то заливає, що з дурника візьмеш. Али доляри то таки були. На них мама Панаска справила Іванові у місті на базарі куртку новеньку. Куртка тепла, на сінтіпоні, каже сусідка Марина, а вона ж на тому знаїця, легенька, як пушинка, вдягнеш, і здається, що на крилах летиш. Іван тою курткою не натішиться, і так, і сяк вдягає та до бару йде, не так до бару йде, бо яке пиво зимою, хай його, холоднюче, цигани п’ють, як курткою похвалитися, а чо, Петре, не заслужив я обновку?

Ну, мама Панаска і собі розкішну хустку-шальоху за теї гроші дармові справила — з к’ятами червоними, листочками зеленими на темному полі. На Різдво й до храму в ній ходила, чом би нє, хай люде подивляться. Ну й валянки собі нові прикупила з калошами, правда, на них довелося трохи грошей уже з пенциї докладати. Али нічо, калоші славні, блищєть, як добре протерті, і валянки теплі, Іван в них свої ножиська вставить, як надвір до вітру вичовгує.

Зимою для Івана все ж настала одна розрада-забава. Таємна, бо кому би у тому признався. Бо ж у Кукурічках ще одне диво приключилося. Вчителька Зінаїда Антонівна заміж вийшла. І не за директора Георгія Семеновича, як багато хто ждав, ни за клаповухого вчителя фізкультури Романовича, ци Романа, який, казали, тоже на неї, рябу та жваву, око поклав. А за Ростика Муравля! Ростика-Хвостика-Кергуду! Того самого, що в лісі неї мало не знасілував, якби Іван не спас, того самого, якого вона мало не до смерті забила — чудувався Іван. І думав, а мо’, то в них любов тайна була, а він, дурний, ни знав…

Насправді ж діло було так. Ростик, очумавшись тоді в лісі, змикитив, що ділішки його кепські. Вчилка, певно ж, ментам заявить, що він її зґвалтувати намагався. Та ще й хтозна-що припише. Тим кукуріцьким, а вона тепер, вважай, сільська, до села приросла, аби йому, Ростику-Муравлю, пакость яку зробити.

Ну, не такого напали, вирішив Ростик. Подумав — до села ні ногою. І подався у світ білий. Став спершу по сусідських селах промишляти. Ну, там курку-качку свисне, там яку одежину, аби на базарі по дешовці загнати. Навіть собі на маринарку, що хтось сушити чи провітрювати повісив, розжився. На теї гроші й остограмився, і на закуску перепадало. Та після того, як у селі, коло Вижви, його спіймали на гарячому тамтешні дядьки та добре віддухопелили, та так, що в боку цілий тиждень нило, а під оком цілий ліхтар засяяв, рішив Муравель, кровно обідившись на земляків, поліщуків скупих-скаредних, до Білорусії податися. Мо’, там люди ліпші. Оно, кажуть, бацька тамтешній порядок навів, то й на його долю шматина з пирога дістанеться. Ну, як зловлять, то не звикати, мо’, у тій Білорусі і тюрми ліпші, і порядки в тюрмах.

Ростик у лісі крадькома перейшов білоруський кордон. Спершу двічі йому повезло. На однім дворі хтось випивку та закуску на лавці лишив — Ростик не промах, за недопиту пляшку хвать, з ковбасою, салом та огірком на додачу. Бенкет в лісі на пеньку був славний. Потім у містечку якімсь на базарі в дурної тітки, що зеленину та молочко продавала, гаманець витяг. А хай не буде роззявою, а то повірила, що йому, Ростику, хіба з виду не видно, що він за цабе, ті огірочки пізні та бурячки потрібні, ага, йому, потрібні, як цапу гумова жвачка. Та той кисляк, який вона сметаною називає. Ну, попробувати мона, Ростик двічі з руки злизував ту пробу. А тоді й угледів, як його щастя-приваба в ридикюльчику визирає з кишені говірливої баби. Ну, далі було діло техніки. Він казочку-побрехеньку про те, чи вигідно їм, хахлам, до Білорусі молоко-сметану на продаж возити, завів. Ну, баба рота роззула на дві пащеки — нє, де там, не вигідно, де там, оно і нас ганяють, кажуть, хай народ у магазинах молоко купує, бацька багато надоїв, він на тому знаєця, бо ж дирехтуром совхозним колись був. Та ну — Ростик. А чо, не знав, голубе? Того й хазяїн добрий у нас, що подирехтурствував.

Ростикова рука була вже на радикульчику. І перекочував він до його кишені. А далі тре було вже тико ноги на плечі. Грошей, «зайчиків» білоруських, чи як там їх, виявилося чимало. На два тижні бенкету вистачило.