Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

вдарив кілька разів по барабану пальцями і голосно, аж пішла далека луна, сказав, спочатку англійською, а потім мовою ібіро, що сьогодні справді найщасливіший день у його житті й бутті його народу. Адже з тих пір, відколи вони дізналися, що могилу великої Туммі Маліколоне пограбовано, його народ охопила, огорнула, наче темний саван, велика, безпросвітна, мов темна африканська ніч підчас сезону дощів, печаль. Тож спасибі, велика вдячність, що гостя віднайшла, а може, й викупила череп Туммі Маліколоне. Тепер не потрібно буде щоночі представникам різних родів народу ібіро сидіти довкола могили, палити вогнища суму й печалі. За те, що прекрасна гостя віднайшла, а може, й викупила череп Туммі Маліколоне, він, король Самбутсахве Маліто Другий нагороджує її карікутамом — найбільшим, найціннішим діамантом з королівської скарбниці.

«Везе ж мені», — подумала Таумі.

Доки король говорив, йому принесли скриньку. Він подав скриньку Таумі, й коли гостя дістала череп і вручила королю, той підніс черепа високо над головою і закричав: «Хей!» і «Бурті хей махамме!»[21]

Далі король сказав, що вони негайно поїдуть до могили великої Туммі Маліколоне. Королю подали найсучасніший чорний джип, він величним монаршим жестом запросив до нього Таумі.

До могили вони дісталися десь після півночі, зробивши дорогою зупинку на коротку вечерю. Дорогою король говорив і говорив. Розповів про свій древній рід, який бере початок однієї гілкою, звісно ж, з роду Туммі Маліколоне, а другою — від самих імператорів могутньої колись держави Сонган, про звичаї і обряди народу, про те, яким багатообіцяючим для цьогорічного врожаю було закінчення сезону дощів.

Довкола пагорба, в якому знаходилися кістки Туммі Маліколоне, справді горіли вогнища і сиділи чорні, як ця ніч, люди.

Коли король-вождь сказав їм, що він привіз, повітря пронизав могутній гортанний крик. Таумі відчувала страшенну втому. Можливо, відчувши її стан, король підкликав старого чоловіка зі свого почту і щось спитав у нього. Потім сказав, що їхній головний духівник-шаман радить поховати череп з першими променями сонця. Наче за помахом чарівної палички біля підніжжя пагорба з’явилися намети. Біля одного з них відбулася ще одна вечеря з суміші місцевих і європейських страв. Король Самбутсахве, як виявилося, п’є лише джин і місцевий напій тамурангве.

Ледве Таумі впала на пахучу постіль, як відразу провалилася в сон. Її не стали будити під час урочистої церемонії поховання черепа. Шануючи гостю, прощально-поховальні пісні співали тихо, упівголоса. Коли ж Таумі прокинулася і відкинула пологу намету, то побачила ціле поле молодих ібірців чоловічого роду, які стояли на колінах перед наметом. Як тільки вона з’явилася, юнаки тричі низько, до землі, вклонилися й щось прокричали, піднявши дружно догори свої смагляві руки, що, як і їхні тіла, мов справжні чорні діаманти, блищали на сонці, яке висіло в центрі неба над їхніми головами.

А потім, після купання в місцевому озері й після сніданку був шлях до столиці ібіро, прийом у палаці його величності — скромному двоповерховому будинку, вручення діаманта — справді великого, гарно ограненого, і на око досвідченої в таких справах Таумі він тягнув напевне на пару мільйончиків. Отже, вона ставала ще багатшою. З радості вона забула й про могилу Туммі Маліколоне.

Король попросив Таумі погостювати хоча б тиждень і оглянути їхні села. Були поїздки в поселення, що вражали бідністю, але охайністю й чистотою будиночків під місцевим очеретом, в яких майже не було меблів, зате в кожному по п’ятеро, десятеро, а то й більше дітлахів.

Були танці й пісні, вистава масок (їй подарували цілу колекцію), милування звірами в місцевому парку-заповіднику. І все ж під вечір другого дня дивна тривога, навіть не тривога, а якась струна, що наче будила її від незрозумілого сну з розплющеними очима, забриніла всередині Таумі. Що це? Щось десь сталося? Але з ким? Таумі враз збагнула — їй чогось не вистачає в цій екзотичній мандрівці. Чи когось.

Але кого? Маріонелла, ось вона, поруч, захоплено озирає все довкола, дивиться, як тубільці не менш зацікавлено оглядають її саму. Тут же й Ніколь, і Мері, котра навіть шепнула їй, що була б щаслива подарувати на ніч свого Роберта. Кого ж їй бракує? Костьї? Ні, не його.

І раптом Таумі збагнула: їй хочеться, щоб тут, в Африці, поруч, серед цих людей і звірів був чоловік, отой дивний чоловік, сам, певне, дитя природи, який дивився на неї в тому далекому юкрейнському селі такими… Такими, навіть не закоханими, а… Ні, не обожествляючими, а… Навряд чи можна було підібрати визначення до того, що було в очах юкрейнського Джона-Івана.

І Таумі вирішила. У столиці ібіро, де була станція прийому сигналів зв’язку (а в неї суперпотужний стільниковий телефон), вона набрала номер Костянтина Браннікова.

Костья зрадів, дуже зрадів. Наче й не було нічого такого між ними — тієї дурної ночі, бань, міністерського гевала. Після кількох обмінів компліментами Таумі сказала, що в неї є для любого Костьї незвичне прохання. Вона знає, що в Костьї є в Києві представництво однієї з його фірм. То нехай люди з того представництва — таке її прохання — з’їздять у юкрейнське село, десь там на північному заході тієї країни, за містом, яке називається Ковілі чи Ковлє, а село (по-вашем дерєвня, показала своє знання рашенської мови Таумі) — Кукурічікі. У тім селі знайдуть чоловіка на ім’я Джон, Іван по-вашем.

— А фамілія? — спитав Костя.

— Не знаю, — сказала Таумі. — Але допоможе знайти його місцева вчителька англійської мови, Зіна, Зінаїда, вона там одна.

Так от, продовжила Таумі, нехай вони візьмуть цього чоловіка і доправлять його сюди. В Нігерію, до народу ібіро. Він тут мені дуже потрібен. Дуже-дуже потрібен. Костя — хто він? Таумі, засміявшись — на бійся, він не був і не буде моїм коханцем. Це місцевий, як це ти казав там, біля вашого храму, о, бла… бла…

— Блаженний?

— О, йес, — сказала Таумі. — Щось на зразок цього. То допоможеш?

— Чорт! — сказав Костя. — Ти що, була там, в тих Кукур’їчках?

— Була, була, — засміялася Таумі. — Я багато де була, любий. То допоможеш? Можу за це вийти за тебе заміж. Якщо захочеш, звичайно.

— Але ж це інша держава. Як його вивезти, цього твого блаженного? І взагалі… А візи? До Нігерії! Чи в них хоч є дипломатичні стосунки…

Таумі: моє далеке сонечко, не мені ж тебе вчити, ти такий сильний, розумний і всемогутній. Хай привезуть того чоловіка, тільки не налякають дуже. Скажуть, що хочу його бачити я, Таумі. І в Києві