Читати книгу - "Дон Кіхот"

— А хіба ж хто-небудь може сумніватися, що такі історії брехливі? — спитав зелений вершник.

— Я сумніваюся, — відповів Дон Кіхот. — Та облишмо це. Якщо наша спільна подорож триватиме, я сподіваюся переконати вашу милість, що ви погано робите, ідучи за тими, хто не вірить у їхню правдивість.

Останні слова Дон Кіхота викликали в подорожнього передчуття, що Дон Кіхот божевільний, і він чекав нових розмов, які ствердили б це. Та перше, ніж вони перейшли до інших тем, Дон Кіхот попросив його сказати, хто він, бо сам він, мовляв, розповів йому про себе та про своє життя.

Вершник у зеленім плащі відповів на це так:

— Я, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, ідальго з одного села, і звуть мене дон Дієго де Міранда. Проводжу я своє життя разом із моєю дружиною, моїми дітьми та моїми приятелями. Розважаюсь, полюючи та рибалячи, але не маю ні сокола, ні гончака, а лише приручену куріпку та моторного тхора. Є в мене близько шести тисяч книжок, які іспанською, які латинською мовами, деякі історичного, деякі релігійного змісту. Рицарські книжки ніколи не переступали порога моїх дверей. Читаю я більше світські, ніж духовні книжки. Це пристойна розвага. Вони захоплюють своїм стилем, дивують своєю вигадливістю; тільки їх дуже мало в Іспанії. Іноді я обідаю у приятелів та сусідів і часто запрошую їх до себе. На цих моїх обідах усе чисте та чепурне і подається не скупо. Я не люблю пліток і не дозволяю плести їх у моїй присутності. Я не допитуюся про життя інших та про їхні вчинки. Ділюся своїми статками з бідними й не похваляюся своїм благодійництвом, щоб не пустити до свого серця лицемірства та чванливості — ворогів, які потихеньку опановують і найобачніших.

Саме тоді, як ідальго оповідав Дон Кіхотові, останній підвів голову й побачив на дорозі фургон, уквітчаний королівськими прапорами, і, гадаючи, що це мусить бути якась нова пригода, став кричати Санчо, щоб той подав йому шолом.

РОЗДІЛ XII

де виявляється крайній і найвищий щабель, якого дійшла й могла дійти нечувана мужність Дон Кіхота і де оповідається про щасливо закінчену пригоду з левами

Коли Дон Кіхот звелів Санчо принести йому шолом, Санчо якраз купував у чабанів сир і, підгонюваний поспіхом свого пана, не знав ні що робити з сиром, ні в чім його нести. Нарешті, щоб не кидати те, за що вже заплачено, він вирішив покласти сир у шолом і з цими смачними запасами повернувся спитати, чого треба Дон Кіхотові, а той сказав йому:

— Подай мені, друже, цей шолом; або я погано розуміюся на пригодах, або та, що я передбачаю, повинна примусити й примушує вже мене стати до зброї.

Вершник у зеленім плащі, почувши це, почав роздивлятися на всі боки, але побачив лише фургон, що їхав їм назустріч. На нім було два чи три прапорці, з яких він зрозумів, що у фургоні везуть гроші зі скарбниці його величності, і він сказав про це Дон Кіхотові. Але рицар наш, завжди гадаючи, що йому трапляються тільки незвичайні пригоди, не повірив і відповів ідальгові так:

— Людина, яку побачено, наполовину вже переможена. Я не втрачаю нічого, готуючись до цієї зустрічі, бо з досвіду знаю, що маю ворогів, видимих та невидимих, і не знаю ні коли, ні де, ні якої пори, ні в якому вигляді вони на мене нападуть.

Потім він повернувся до Санчо й попросив у нього шолом, і Санчо, який не встиг викинути звідти сиру, мусив подати його з усім тим, що в ньому було. Дон Кіхот схопив шолом і, не заглядаючи всередину, одразу одяг його на голову. Із сиру, від тиску та ваги, по обличчю й по бороді Дон Кіхота потекла сироватка, і це так вразило його, що він сказав Санчо:

— Що це таке, Санчо? Мені здається, що в мене розм’як череп, або тане мозок, або що я спітнів з голови до ніг. Тільки якщо я спітнів, то це не з переляку, хоч я й гадаю, що мене чекає якась страшна пригода. Дай мені чим утертися, як у тебе щось є, бо рясний піт сліпить мені очі.

Санчо мовчки подав хустку і подякував Богові, що його пан не збагнув, у чім річ. Дон Кіхот обтерся, зняв шолом, щоб глянути, що холодило йому голову, побачив там якісь біленькі шматочки, підніс їх до носа і, понюхавши, сказав:

— Клянуся життям моєї сеньйори Дульсінеї Тобоської, це ти поклав мені сюди сиру, зраднику, розбійнику й дурний зброєносцю.

А Санчо відповів надзвичайно спокійно, наче він був зовсім непричетний до цього:

— Якщо то сир, дайте мені з’їсти його, ваша милосте. А краще бодай би їв його біс, що поклав сир у шолом. Щоб я насмілився бруднити шолом вашої милості? Хіба ж я такий нахаба? Скажу вам правду, сеньйоре, скільки я розумію, у мене теж повинні бути якісь чарівники, що переслідують і мене, бо я — ваша частина і ваше створіння. Вони й поклали сюди цю погань, щоб ваша милість розгнівалися та, звичайно, налатали мені боки. Але цього разу даремно, бо я покладаюся на розважливість свого пана, який візьме до уваги, що в мене нема ні молока, ні сиру, ні чогось такого іншого, а коли б воно й було, то я швидше поклав би його собі в шлунок, ніж у шолом вашої милості.

— Все може бути, — згодився Дон Кіхот.

Ідальго дивився на все це й дивувався, особливо коли Дон Кіхот, обтерши собі голову, обличчя, бороду та шолом, знову одяг його, добре укріпився на стременах, витяг меч, взяв у руки спис і сказав:

— Тепер, будь-що-будь, я ладен битися хоч із самим сатаною.

Тим часом наблизився фургон із прапорами в супроводі погонича мулів та якоїсь людини, що сиділа на передку. Дон Кіхот перепинив їм шлях і сказав:

— Куди ви їдете, брати? Що це за фургон? Що ви везете в нім і що це за прапори?

— Фургон мій, — відповів погонич, — у ньому сидять у клітках два величезні леви, які генерал з Орані посилає до двору його величності, а прапори ці — короля, нашого сеньйора, показують, що те, що ми веземо, належить йому.

— А леви великі? —