Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

— Спасибі, — сказав Тім. Руки в нього тремтіли, перед очима все розпливалося від сліз, але він спромігся закрити пляшечку, ні краплини не розливши. — Я думав, ви Охоронець Променя, так, але Дарія сказала мені інше.

— А хто така Дарія?

— Полонянка, як і ви. Запроторена в маленьку машину, яку дали мені люди з Фаґонара. Я думаю, вона померла.

— Співчуваю, синку.

— Вона була моїм другом, — просто сказав Тім.

Мерлін кивнув.

— Цей світ сумний, Тіме Рос. Що ж до мене, позаяк це Промінь Лева, то він так своєрідно пожартував, коли обернув мене на великого кота. Хоча не на Аслана, бо це така магія, на яку навіть він не спроможний… хоча він би дуже цього хотів, о так. Чи вбити Аслана та решту Охоронців, щоб Промінь згас.

— Збирач, — прошепотів Тім.

Мерлін закинув голову назад і розсміявся. Його гостроверхий капелюх чомусь не звалився, і це, на думку Тіма, само по собі було магією.

— Ні, ні, не він. Трошки чаклувати й довго жити — от і все, на що він спроможний. Ні, Тіме, є дехто набагато могутніший за Бродклоука. Коли Великий вказує пальцем з того місця, де перебуває, Бродклоук чимдуж біжить виконувати наказ. Та відправити тебе не було наказом Червоного Короля, і той, кого ти звеш Збирачем, поплатиться за свою дурість, я певен цього. Він надто цінний, щоб його вбивати, але помучити? Покарати? Так, думаю, це можливо.

— Що він із ним зробить? Цей Червоний Король?

— Краще цього не знати. Але в одному можеш бути впевнений: у Лісовому його більше ніколи не побачать. Його дні збирача податків нарешті злічені.

— А моя мама… вона правда зможе нарешті бачити?

— Так, бо ти зробив мені добро. І я буду не останній, кому ти послужиш у своєму житті. — Він показав на пояс Тіма. — Це лише перша твоя зброя. Перша і найлегша.

Тім поглянув на чотиристволку, та з-за пояса витяг батькову сокиру.

— Сей, зброя не для таких, як я. Я звичайний сільський хлопчик. Я стану лісорубом, як мій батько. Моє місце в Лісовому, і там я залишуся.

Старий чаклун уважно на нього подивився.

— Ти кажеш так із сокирою в руці, та якої б ти заспівав, якби це був револьвер? Чи сказало б так твоє серце? Не відповідай, бо я бачу правду в твоїх очах. Ка забере тебе далеко від села Лісового.

— Але я люблю його, — прошепотів Тім.

— Ти ще поживеш там якийсь час, тож нехай це тебе не турбує. Але слухай мене і корися.

Він сперся долонями на коліна і нахилився всім своїм високим сухорлявим тілом до Тіма. Його борода тріпотіла на ослаблому вітрі, й коштовні камені, якими вона була оздоблена, спалахували, як вогники. Обличчя в нього так само, як і в Збирача, було виснажене, проте підсвічене зсередини серйозністю, а не каверзним гумором, і добротою, а не жорстокістю.

— Коли ти повернешся до себе додому… а мандрівка ця буде значно коротшою, ніж подорож сюди, і набагато менш ризикованою… ти прийдеш до своєї матері та вкропиш їй очі останніми краплями з пляшечки. А потім мусиш віддати їй сокиру свого батька. Ти розумієш мене? Його монетку ти носитимеш усе життя, тебе поховають з нею на шиї. Але сокиру віддай матері. І зроби це одразу.

— Ч-чому?

Кошлаті брови Мерліна зійшлися на переніссі, кутики губ опустилися. Зненацька де й поділася вся доброта, їй на зміну прийшла лячна жорсткість.

— Не твоє діло — питати, хлопче. Ка завжди налітає, як вітер, як старкбласт. Ти послухаєшся?

— Так, — налякано сказав Тім. — Я віддам їй сокиру, як ви наказуєте.

— Добре.

Маг розвернувся до простирадла, під яким вони спали, й підняв над ним руки. Той край, що був ближче до клітки, раптом, стрепенувшись, злетів догори, сам склався і став наполовину менший. Знову підлетів і склався ще раз до розміру скатертини. Тім подумав, що жінки в Лісовому не відмовилися б володіти такими чарами, щоб застеляти ліжка, а тоді злякався, чи не блюзнірством була така думка.

— Ні, ні, безперечно, ти правий, — з відсутнім виглядом сказав Мерлін. — Але може щось піти не так і залишаться складки. Магія доволі підступна, в ній повно фокусів, навіть для такого старого парубка, як я.

— Сей… а правда, що ви живете задом наперед у часі?

Мерлін з удаваним роздратуванням здійняв руки. Рукава його мантії опали, й оголилися руки, тонкі й білі, як гілки берези.

— Усі так думають, а якби я й заперечував, усе одно всі б і далі так думали, чи не так? Я живу так, як я живу, Тіме, тобто насправді я зараз переважно відійшов від справ. Ти також чув про мою чарівну хатину в лісі?

— Еге ж!

— А якби я тобі сказав, що жив у печері, де не було нічого, крім стола і підстилки на підлозі, і якби ти розповів про це іншим, тобі б повірили?

Обміркувавши це, Тім похитав головою.

— Ні. Не повірили б. Навряд чи люди взагалі повірять, що я вас зустрів.

— Це їхнє діло. Що ж до тебе… ти готовий повернутися?

— А можна ще одне питання?

Маг здійняв вказівний палець.

— Лише одне. Бо я в тій клітці просидів багато довгих років (а вона, як ти бачиш, стоїть на місці, ні на дюйм не зсунулася, байдуже, як сильно дме вітер) і мені набридло гидити в ту дірку. Жити відлюдником — це дуже добре, звісно, але всьому є межа. Давай своє запитання.

— Як Червоний Король вас упіймав?

— Він нікого не може піймати, Тіме, бо сам упійманий, ув’язнений на верхівці Темної вежі. Але він досі має владу і має своїх шпигунів. Той, кого ти зустрів, далеко не наймогутніший. До мене в печеру прийшов чоловік. Я помилився, прийняв його за мандрівного торгівця, бо він був сильним чаклуном. І щоб ти знав, ту магію дав йому Король.

Тім ризикнув поставити ще одне запитання.

— Він сильніший чаклун, ніж ви?

— Ні, але… — Мерлін зітхнув і підвів погляд у ранкове небо. Тім з подивом зрозумів, що чарівникові соромно. — Я був п’яний.

— О, — тихо промовив Тім. Нічого іншого йому на думку не спало.

— Годі балачок, — сказав маг. — Сідай на діббін.

— На що?

Мерлін показав на річ, яка була то серветкою, то простирадлом, а тепер стала