Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Проте останнім часом я не помічала в її стосунках з Артуром нічого такого, що могло б розгнівати чи стривожити мене. Протягом перших кількох днів вона здавалася мені сповненою бажання завоювати його прихильність. Її зусилля не пройшли непоміченими: я часто бачила, як він посміхався сам до себе через її хитрі маневри, та стріли ті не влучали у ціль. Її найчарівніші посмішки й гордовиті похмурі погляди завжди сприймалися із недбалою благодушністю, аж поки вона раптом облишила всі свої зусилля і стала такою ж байдужою, як і він.

Все йде так, як і має бути; але Артур ніколи не дасть мені можливості тішитися ним. Ті два мерзотники, Гримзбі та Гатерслі, звели нанівець усі мої зусилля, яких я доклала, щоб віднадити його від пияцтва. Вони щодня спонукають його перебирати міру. На другий вечір після їхнього приїзду, коли ми з іншими жінками покинули їдальню, я почула, як Артур вигукнув: «Ну, хлопці, як щодо звичних веселощів?»

Мілісент докірливо зиркнула на мене, ніби я могла цьому завадити; але її обличчя змінилося, коли вона почула волання Гатерслі: «Я з тобою, чоловіче! Нехай принесуть ще вина: тут немає й половини того, що треба!»

Щойно ми увійшли до вітальні, як до нас приєднався лорд Лоубаре.

– Що змусило тебе прийти так скоро? – вигукнула його дружина зі страшенно образливим виглядом незадоволення.

– Ти ж знаєш, я не п’ю, Анабелло, – серйозно відповів він.

– Це добре, але ти міг би побути трохи з ними: це виглядає так безглуздо – бігати за жінками; не уявляю, як ти так можеш!

Він кинув на неї погляд, у якому змішались гіркота і здивування, впав у крісло і, прикусивши вуста, втупився у підлогу.

– Ви вчинили правильно, лорде Лоубаре, – мовила я. – Вірю, що ми й надалі матимемо честь тішитися з вашого товариства. І якби Анабелла знала ціну справжній мудрості, то не казала б таких нісенітниць навіть жартома.

Він підвів голову і спрямував на мене наполовину здивований, наполовину розгублений погляд, а потім перевів очі на свою дружину.

– Принаймні, – сказала вона, – я знаюся на цінності доброго серця і зухвалого, мужнього духу.

– Гаразд, Анабелло, – глухо промовив він, – якщо моя присутність така прикра для тебе, то я піду.

– То ти повертаєшся до них? – недбало запитала вона.

– Ні, – вигукнув він із різким притиском, що просто вразив нас. – Я не повернуся до них! І я ніколи не залишатимусь із ними хоч на хвилину довше, ніж вважатиму за потрібне! Але не звертай на це уваги; я більше ніколи не потурбую тебе своїм товариством.

Він вийшов з кімнати й подався в парк.

– Буде тобі наука, Анабелло, – нарешті сказала я, – якщо лорд Лоубаре знову візьметься за звички, які свого часу майже знищили його: будеш тоді каятися.

– Нітрохи, люба моя! Я не заперечувала б, якби його світлість впивався навіть щодня: швидше звільнилася б від нього.

– О Анабелло! – вигукнула Мілісент. – Як ти можеш казати такі лихі речі! Ото якби Провидіння спіймало тебе на слові і змусило тебе відчути те, що відчувають інші… – вона зробила паузу, бо з їдальні долинув раптовий вибух сміху, а найголосніше реготався Гатерслі.

– Те, що ви зараз відчуваєте, еге? – спитала леді Лоубаре, не зводячи очей з нещасного обличчя своєї кузини.

Та нічого не відповіла, а лише відвернулася і втерла сльозу. Цієї ж миті відчинились двері, й до кімнати увійшов містер Гаргрейв. Він трохи зашарівся, а його темні очі іскрились незвичайною жвавістю.

– О, я така рада, що ти прийшов, Волтере! – вигукнула його сестра. – Але я хотіла б, аби ти привів і Ральфа.

– Це неможливо, люба Мілісент, – весело відповів він. – Я сам утік звідти з великими труднощами. Ральф намагався утримати мене силоміць; Гантингтон загрожував мені вічною втратою своєї дружби; а Гримзбі, що було найгірше, намагався змусити мене соромитись своєї доброчесності, вдаючись до образливого сарказму та інсинуацій, що, як він знав, зачеплять мене найбільше. Тож бачите, леді, ви маєте радо привітати мене, якщо вже я кинув виклик і стільки вистраждав заради змоги тішитися вашим любим товариством, – він із усмішкою обернувся до мене і вклонився.

– Чи ж він не красень зараз, Гелено! – прошепотіла Мілісент.

– Був би красенем, – відповіла я, – якби цей блиск в очах був природним для нього; але подивишся на нього знову за кілька годин.

Гаргрейв сів за столом біля мене і попросив чашку кави.

– Я вважаю це підходящою ілюстрацією небесного блаженства, завойованого величезними зусиллями, – сказав він, коли я передала йому філіжанку. – Я зараз у раю; але, щоб завоювати його, мені довелося прокладати собі шлях крізь вогонь і воду. Останнє, що спробував Ральф Гатерслі, так це затулив спиною двері й присягався, що я зможу пройти, тільки переступивши через його тіло (до речі, досить міцне). Проте я чкурнув бічними дверми, що провадили до кімнати дворецького, який саме мив посуд

Містер Гаргрейв зареготався, й те ж саме зробила його кузина, та ми з Мілісент не підтримали їх.

– Вибачте мою легковажність, місіс Гантингтон, – пробурмотів він уже серйозніше, коли підвів очі і поглянув мені в обличчя. – Ви не звикли до такого: ви занадто вже дозволяєте цьому впливати на свій делікатний розум. Але я думав про вас, перебуваючи серед тих невгамовних гульвіс і спробував умовити містера Гантингтона, але то було даремно: боюся, він цілком налаштований добре збути всю цю ніч, тож не варто чекати їх на каву – добре буде, якщо вони приєднаються до нас хоча б за чаєм. Тим часом я дуже хотів би вигнати думки про них із вашої голови – і своєї теж, бо я ненавиджу думати про них – варто мені лише згадати про владу, яку мій приятель Гантингтон має над щастям людини, що стоїть набагато вище за нього самого, варто згадати про те, як він використовує цю владу – і я просто починаю ненавидіти цього чоловіка!

– Тоді не кажіть мені цього, – зауважила я, – бо він частина мене, й ви не можете ганити його, не ображаючи при цьому мене.

– Як так, то пробачте мені, бо я радше помру, ніж ображу вас. І давайте не говорити про нього більше, якщо ваша ласка.

Прийшли вони аж наступного дня, годині о десятій, коли сніданок, який і так відклали на півгодини, майже скінчився. Мене жахнула їхня поведінка, а Мілісент зблідла і підхопилася зі свого місця, – містер Гатерслі