Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

class="p1">— Чи не хотіли б ви, моя люба, оглянути перед вечерею дім? Свого часу він був гордістю Саммерсайда. Тепер у ньому все, либонь, здається старомодним, хоч і дещо цікаве тут лишилося. Ота шпага над сходами належала моєму прапрадіду, що був офіцером британської армії й дістав шмат землі на Острові Принца Едварда як винагороду за вірну службу. Він ніколи тут не жив, та моя прапрабаба мешкала в цім домі кілька тижнів. Вона недовго прожила після трагічної загибелі власного сина.

Панна Мінерва безжально провела Енн по всьому велетенському домі, по всіх його незліченних квадратних кімнатах: бальній залі, оранжереї, більярдній, трьох вітальнях, їдальні, численних спальнях і величезнім піддашші. Усі вони були розкішні й гнітючо-темні.

— Це мої дядьки — Рональд і Рубен, — указала панна Мінерва на портрети двох шляхетних джентльменів, що сердито зиркали один на одного із протилежних боків каміна. — Вони були близнюками й ненавиділи один одного все життя, ще від народження. Дім здригався від їхніх сварок. Це отруїло існування їхній матері. А коли вони востаннє посварилися — отут, у цій кімнаті, під час грози, — Рубена вбила блискавка. Рональд після цього вже не оклигав. Відтоді його переслідував братів привид. Його дружина, — натхненно пустилася в спогади панна Мінерва, — проковтнула свою обручку.

— Як надзви…

— Рональд казав, що з її боку то була страшна недбалість. Він навіть не схотів нічого вдіяти, хоч можна було б негайно дати їй блювотне. Обручка зникла безслідно, а в неї все життя зійшло нанівець. Вона завжди почувалася такою незаміжньою без обручки.

— Яка гарна…

— Так, це моя тітка Емілія. Не рідна тітка, звісно, а дружина дядька Александра. Її всі любили за янгольський вигляд, та вона отруїла чоловіка тушкованими грибами — власне кажучи, поганками. Ми завжди вдавали, що то була трагічна випадковість, адже вбивство в родині — це така брудна річ, але всі знали правду. Авжеж, вона не хотіла за нього виходити — юна, весела дівчина, а він був для неї застарий. Травень і грудень, моя люба. Але тушкованих поганок це не виправдовує. Вона й сама невдовзі після того змарніла. Їх поховали разом у Шарлоттауні — усі Томгаллони поховані в Шарлоттауні. А це моя тітка Луїза. Вона випила настоянку опію. Лікар промив їй шлунок і врятував життя, проте ми всі відчували, що більше не зможемо їй довіряти. І коли вона згодом померла — цілком пристойною смертю, від запалення легень — уся родина зітхнула з полегкістю. Щоправда, дехто з нас її не винуватив. Бачте, моя люба, її відшмагав чоловік.

— Відшмагав…

— Саме так. Є речі, яких джентльмен не повинен собі дозволяти, і одна з них — це підняти руку на дружину. Можна штурхнути її… але нізащо не бити! Хотіла б я, — поважно мовила панна Мінерва, — уздріти чоловіка, що наважився б підняти руку на мене.

Енн відчула, що теж хотіла б уздріти такого. У цю мить вона збагнула, що будь-яка уява має межі. Жоден політ фантазії не здатен був показати їй чоловіка, що підняв би руку на панну Мінерву Томгаллон.

— Це бальна зала. Звісно, тепер вона не використовується. Та колись тут відбувалися численні бали. Славетні бали Томгаллонів. На них з’їжджалися гості з усього острова. Ця люстра коштувала моєму батькові п’ятсот доларів. Його тітка Пейшенс померла тут під час танцю — он у тім кутку. Вона гірко побивалася за женихом, що обманув її. Не розумію, для чого потрібно так перейматися чоловіками. Вони, — підсумувала панна Мінерва, дивлячись на фотографію свого батька, його настовбурчені бакенбарди та орлиний ніс, — завжди здавалися мені геть банальними створіннями.

11

Їдальня була незгірша за інші кімнати в будинку. Там висіла ще одна розцяцькована прикрасами люстра, так само розцяцьковане дзеркало в позолоченій рамі над камінною полицею, і стояв стіл із вишуканими срібними приборами, кришталевими келихами та сервізом зі старовинної англійської порцеляни. Вечеря, котру подала дуже стара й непривітна служниця, виявилася щедрою та смачною, тож здоровий молодий апетит Енн віддав їй належне. Деякий час панна Мінерва не промовляла ні слова, і Енн не наважувалася заговорити, боячись нового потоку розповідей про давні трагедії. Аж ось до кімнати прослизнув великий лискучий кіт і сів побіля крісла панни Мінерви із хрипким «няв». Панна Мінерва налила в тарілочку вершків і поставила на підлогу. Цей жест настільки уподібнив її до звичайних людей, що Енн майже зовсім позбулася благоговійного страху перед останньою з Томгаллонів.

— Візьміть іще персиків, моя люба. Ви ж нічого… нічогісінько не їли!

— Панно Томгаллон, мені дуже…

— Томгаллони завжди частували добряче, — самовдоволено мовила панна Мінерва. — Я не куштувала смачнішого бісквіта за той, що пекла моя тітка Софія. Здається, єдиною, кого мій батько не любив запрошувати в гості, була його сестра Мері, що мала кепський апетит. Вона клала собі по малесенькій дрібці від страви. Для нього то була особиста образа. Батько взагалі не вмів прощати. Він так і не пробачив моєму братові Річарду, що той оженився проти його волі. Вигнав його з дому раз і назавжди. Щоранку на сімейній молитві батько проказував «Отче наш», та відколи Річард виявив до нього таку зневагу, завжди пропускав слова: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Я й зараз бачу, — пригадала собі панна Мінерва, — як він стоїть отам на колінах і пропускає цей рядок.

Опісля вечері вони перейшли до найменшої із трьох віталень — хоч і вона була доволі велика й похмура — і провели вечір перед широким каміном, у якім весело палахкотів вогонь. Енн виплітала гачком набір чудернацьких серветочок, а панна Мінерва в’язала вовняний плед і продовжувала свій монолог, що складався з епізодів яскравої й моторошної історії родини Томгаллонів.

— Це дім трагічних спогадів, моя люба…

— Панно Томгаллон, невже в цьому домі не відбувалося нічого радісного? — закінчити цю фразу Енн спромоглася лиш завдяки щасливому збігу обставин: панна Мінерва мусила замовкнути на час, потрібний їй, щоб висякатися.

— Відбувалося, напевне, — неохоче визнала панна Мінерва. — Так, ми часто веселилися тут, коли я була дівчиною. Мені казали, що ви пишете книжку про всіх жителів Саммерсайда, моя люба.

— Ні, це неправда…

— О! — панна Мінерва була явно розчарована. — Ну, якщо ви все ж колись надумаєте, можете взяти для неї будь-яку з наших історій, тільки змініть імена. А тепер — чи не хотіли б ви зіграти в «двадцять п’ять»?

— Боюся, мені час іти…

— Ні, моя люба, ви не підете нині додому. Така злива надворі. І — послухайте, як