Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

Гінцель №2, той, на якого перетворився хлопець після року знайомства, одягався у стилі «а ля дідусь». Черевики на шнурівках вище від кісточок, шлейки зі шкіряними петлями, нічна сорочка без комірця, з гаптуванням на бортах, смугасті штани та прапрадавній в'язаний светр на защіпці з латками на рукавах. І круглі нікелеві окуляри на додачу.

Гінцель №3, тобто новий Гінцель, мав підстрижене їжачком волосся, носив рогові окулярі, черевики на грубих підошвах, льняну вим'яту куртку з закасаними рукавами, а під нею – шовкову футболку. І широкі штани з ґудзиками на ширінці.

Гінцель №3 навіть пахнув дорогим одеколоном і регулярно відносив свої брудні речі до пральні, а потім навіть їх ретельно прасував. І – що раніше робив украй рідко – обрізав нігті й чистив зуби! «Життя – це зміни», – говорив він, коли хтось дивувався з його неймовірної здатності до перевтілень. Єдине, що не змінилось у Гінцелевій зовнішності, відколи його знала Маргарита, – це метелик у натуральну величину, витатуйований у хлопця на лівій щоці. Чи Гінцель і справді, як він стверджував, був прив'язаний до цього релікту з того часу, коли ще був неформалом, чи просто боявся процедури видалення татуювання, що, як казали, є дуже болючою, – цього Маргарита достеменно не знала. Та у будь-якому разі Гінцель щиро любив свого метелика і часто ніжно його погладжував.

Гінцелеве помешкання було таке саме, як і тоді, коли вони познайомилися: помальовані на чорно стіни, полакована на чорно підлога, на ній – велетенський матрац у чорно-білу смужку. І тьмяне світло від ламп у чорних абажурах.

Цей затишний родинний гробівець не надавався для виготовлення ВІКБ АКТ. Тут можна було тільки зіпсувати очі, а все одно до пуття не розрізнити кольорів. Отож, коли бізнес почав розцвітати, Гінцель зайняв, у тому самому домі, де й жив, маленьке приміщення з входом із вулиці. Будинок належав його батькові, старому Целляндерові-Целлергаузену. І хоча той був невисокої думки про Вird Art, як, зрештою, і про свого сина загалом, але те, Що «нероба» – так називав старий Гінцеля – нарешті почав Іймислюватися над «серйозністю життя», йому все-таки трішки Імпонувало. Щоправда, він вважав «неможливим», аби чоловік міг займатися такою «бабською дурнею», та погодився з бабусею Цилдяидер-Целлергаузен, що Гінцелеву ініціативу слід розглядати ик «почин». Отож, батько безкоштовно віддав «неробі» кімнату площею шістнадцять квадратних метрів, у якій колись давно була швацька майстерня. Це старому було зовсім не важко, адже приміщення і так уже п'ять років стояло порожнє, бо його ніхто ис хотів винаймати. На Ґшвандтнер-ґасе жили тільки турецькі та югославські робітники і старі люди з маленькими пенсіями. Тож не було сенсу відкривати тут крамниці. Маргарита допомогла Гінцелеві трішки привабливіше оформити страшенно похмуру кімнату. Вона взялася до роботи, не шкодуючи фарби. Стіни помалювала в яскраво-жовтий колір, двері та вікно – у фіолетовий, підлогу – в жаб'ячо-зелений.

– Маргаритко, моя квітко, та в мене очі вилізуть на лоба, – стогнав Гінцель, який звик до свого затишного темного барлогу.

А коли Маргарита на довершення розмалювала текстильними фарбами старе простирадло у бузковий, рожевий і небесно-блакитний кольори і повісила його замість фіранки, Гінцель заявив, що захворів. І на три дні емігрував до свого гробівця. А коли виповз, на носі в нього були окуляри від сонця.

Тепер Гінцель уже спокійно працював у своїй барвистий майстерні без ніяких окулярів. Він навіть уже не протестував, коли кілька днів тому Маргарита притягла велетенське старе плетене крісло і помалювала його золотим лаком. Він змирився і з цим «божевільним троном».

Отож, Маргарита по-турецьки сиділа на своєму «божевільному троні» й доповідала Гінцелеві, який, лежачи на підлозі, сортував пір'їнки, про «особливо паскудну-препаскудну» проблему Іксі.

– О, прокляття, прокляття, – бурмотів Гінцель раз у раз, поки Маргарита оповідала. Коли вона скінчила свою розповідь,

Гінцель мовчав. Дівчина, котра очікувала від друга детального та співчутливого коментаря, спитала:

– Ну, що ти про це думаєш?

Гінцель вишпортував маленькі блакитні папужачі пір'їнки з різнокольорової купи пір'я.

~ А що я маю про це думати? – спитав він.

Маргарита запхала до рота пасмо волосся і почала його жувати.

– Такий гад, цей Роберт, – сказала вона.

– А чому тебе обурює саме Роберт? – спитав Гінцель. -Просто тому, що ти і раніше ніколи не могла його терпіти?

– Гей, гей, а тепер стоп! – від здивування Маргариті аж волосся випало з рота. – Одне з другим не має нічого спільного! Спочатку цей ідіот підсуває Іксі таку свиню, а тоді ще й каже, щоби вона не впадала в істерику, бо, можливо, це все неправда!

– Один показує свій страх, інший ~ приховує, – спокійнісінько сказав Гінцель.

Маргарита вигукнула:

– Цьому йолопові не треба нічого ні приховувати, ні показувати, йому треба просто переконати Адріану, щоби вона перевірилася! Я так вважаю!

– Маргаритко, моя квітко, ти все спрощуєш, – Гінцель лагідно похитав головою, відірвавшись від сортування пір'їн. – За скромними підрахунками, за останні місяці Роберт мав близько десяти інтимних контактів на місяць. Тільки за півроку це становить шість десятків тіток. І все це були не надто цнотливі дівчатка. Інакше вони би з ним не спали! І кожна з них могла колись переспати з кимось, хто міг її заразити!

Гінцель устав і відніс блакитні пір'їни на робочий стіл біля вікна.

– Якщо подивитися на це так, то і справді з боку Іксі трохи істерично зосереджувати гнів на тій бідній Адріані! – Гінцель підсунув собі під задок крісло на коліщатках і розклав папужа-че пір'я на столі. – І якщо там справді щось є, то в цьому могла бути винна й Іксі власною персоною!

– Що ти верзеш! – вигукнула Маргарита. – Робертові ти нараховуєш по шістдесят дівчат за півроку, а Іксі, яка ніколи…

Маргарита замовкла. Іксі була вірна дівчина, та цього року, десь так на Паску, коли вони знову вкотре посварилися з Робер-том, вона захопилася таким собі Крістіаном. І якби той не мав постійної дівчини, то Іксі точно проміняла би свого Роберта на нього.

– Ну, то що, Маргаритко, моя квітко? – Гінцель криво посміхнувся до Маргарити. Здавалося, він відгадав її думки.

– У неї ж був тільки той Крістіан, і більше нікого! Гінцель кивнув.

– Але з ким натомість спав він, не знає ніхто!

– Крістіан дуже солідний! – вигукнула Маргарита. – У нього вже багато років є постійна подруга!

– А з ким ще спить вона? – спитав Гінцель.

– Ні з ким! – запевнила Маргарита.