Читати книгу - "Таємничий острів"

Пенкроф не помилився і, щосили гукнувши «слава!», додав:

— Дивіться, скільки добрячого полотна! Тепер ми роками матимемо з чого шити собі білизну! Тепер нам не бракуватиме ні сорочок, ні носових хусток! То як, пане Спілете, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах?

Таки поселенцям острова Лінкольна дуже поталанило, що куля аеростата, здійнявшись востаннє в повітря, знову впала на острів, а їм пощастило знайти її. Вони могли або зберегти її, щоб спробувати покинути острів повітряним шляхом, або ж використати кількасот ліктів якісного бавовняного полотна, попередньо знежиривши його. Можна уявити радість не тільки Пенкрофа, а й усіх інших!

Але завислу колишню кулю ще належало зняти з дерева й покласти в надійне місце, а то було нелегке завдання. Наб, Герберт і моряк, вилізши на верхівку дерева, мусили виявляти чудеса спритності, аби відчепити велетенську оболонку аеростата.

Ця робота забрала майже дві години, і нарешті колоністи спустили додолу не тільки оболонку з клапаном, пружинами й мідними частинами, а й сітку, тобто велику кількість канатів та мотузків, а також обруч кулі та якір аеростата. Оболонка збереглася добре й мала розрив лише в одному з капшуків у нижній своїй частині.

Можна без перебільшення сказати, що їм упало щастя з неба!

— Все ж таки, пане Сайресе, — сказав моряк, — якщо ми колись вирішимо покинути оцей острів, ми не вдаватимемось до аеростата, чи не так? Повітряні кораблі не туди несуть, куди хочеш, ми вже навчені! Ось краще послухайте: якщо ви мені довіряєте, збудуймо доброго корабля, тонн на двадцять, а я, з вашого дозволу, виріжу з оцього полотна фок і клівер. Решта, звичайно, піде на одяг.

— Побачимо, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт. — Побачимо.

— А поки що все треба сховати в надійне місце, — сказав Наб.

І справді, не могло бути й мови, щоб нести на плечах, без візка, такий важкий тягар із полотна, канатів та мотузок аж до Гранітного палацу, поки що найважливіше було сховати це багатство від негоди. Зібравшися на силі, колоністам пощастило відтягти свої трофеї до узбережжя, де серед скель знайшли подібне до печери заглиблення, захищене од вітру й дощу та недоступне завдяки своїй орієнтації для морських хвиль.

— Ви хотіли мати шафу — ось шафа, — сказав Пенкроф. — Вона, щоправда, без дверцят і не замикається, а тому варто добре прикрити її. Зізнаюся, мене турбують не так двоногі, як четвероногі злодії!

О шостій вечора роботу закінчили, і, цілком виправдано назвавши бухточку в затоці «порт Повітряної Кулі», колоністи пішли далі до мису Кіготь. Пенкроф і Сайрес Сміт уголос розмірковували, які плани належало здійснити найближчим часом. Перш за все, аби встановити легкий зв’язок із південною частиною острова, слід було збудувати міст через річку Вдячності; потім прибути з возиком по оболонку аеростата, бо човен її не підніме, і, нарешті, спорудити палубне судно. Пенкроф, звичайно, оснастить його як тендер, і вони зможуть спочатку вирушити в кругосвітню подорож… навколо острова, а згодом…

Тим часом наближалася ніч. Коли мандрівники дісталися мису Знахідки і опинилися саме у тому місці, де знайшли, скажемо без перебільшення, коштовний ящик, спускалися сутінки. Але й там не виявилося жодних слідів корабельної катастрофи; доводилось погодитися з висновком, який-уже висловлював Сайрес Сміт.

Від мису Знахідки до Гранітного палацу лишалося не більше чотирьох миль; колоністи досить швидко подолали що відстань, та аж після півночі підійшли узбережжям до гирла річки Вдячності, а згодом і до першого її коліна.

Ширина річки сягала там вісімдесяти футів, і перепливти її було ой як нелегко, але Пенкроф обіцяв здолати цю перешкоду й мусив дотримати слова.

Треба сказати, що колоністи на той час геть вибилися з сили. Шлях був важкий і довгий, а пригода із знайденою оболонкою кулі — не з тих, які дають відпочити рукам і ногам: Тож подорожні квапилися до Гранітного палацу, щоб повечеряти й виспатися, і якби був міст, то за якихось чверть години вони відпочивали б удома.

Ніч була дуже темна. Пенкроф узявся виконувати обіцянку: будувати щось схоже на сякий-такий пліт, аби переправитися через річку Вдячності. Моряк і Наб, озброївшись сокирами, вибрали при березі двоє дерев, придатних для спорудження плоту, і почали їх рубати при самому корені.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сіли на березі й чекали, поки знадобиться їхня підмога, а Герберт неподалік ходив понад річкою.

І раптом підліток, що піднявся трохи вгору проти течії, прибіг назад і, показуючи на річку, крикнув:

— Подивіться, що то пливе?

Пенкроф кинув роботу, випростався і побачив, що річкою, невиразно проглядаючи в темряві, пливе якийсь предмет.

— Човен! — крикнув він.

Всі підійшли до берега і, на превелике своє здивування, справді побачили човна.

— Гей, там, у човні! — крикнув Пенкроф за давньою звичкою моряка, не подумавши, що за таких обставин, можливо, краще було б мовчати.

У відповідь — жодного слова. Човен і далі плив за течією й коли опинився кроків за дванадцять від колоністів, моряк здивовано крикнув:

— То це ж наша пірога! Фалінь, яким ми її прив’язали, порвався, і вона попливла за течією! Треба зізнатися, вона припливла дуже вчасно!

— Наша пірога?.. — пробурмотів інженер.

Пенкроф мав рацію. То був таки їхній човен; безперечно, його фалінь перервався, і човен поплив за течією від самих витоків річки Вдячності! Його треба було впіймати, доки швидка течія не винесла його у відкрите море, що й зробили Наб і Пенкроф, скориставшись для цього довгою жердиною.

Човен пристав до берега. Інженер, залізши в нього першим, відразу взяв фалінь, помацав його і переконався, що він розірвався, перетершись об скелі.

— Ось саме те, що називається «його величність випадок», — стиха сказав журналіст.

— Дивно! — погодився Сайрес Сміт.

Дивно чи ні, але випадок був щасливий! Герберт, журналіст, Наб і Пенкроф також посідали в човен. Вони не сумнівались в тому, що фалінь перетерся. Та найдавнішим здавалося, що пірога підпливла саме тоді, коли вони могли її перехопити, бо за чверть години її вже віднесло б у море.

Якби це трапилося за часів, коли ще вірили в духів, колоністи з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася якась надприродна сила, котра оберігає їх від усяких нещасть.

Кілька помахів веслами, і ось колоністи вже у гирлі річки Вдячності. Вони витягли пірогу на піщаний берег під Комин і попростували до мотузяної драбини, спущеної із дверей Гранітного палацу.

Та біля підніжжя кам’яної кручі раптом люто загавкав Топ, і Наб, шукаючи перший