Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало, з’являлись в одній родині два Гітлєри чи дві Марії-Терезії, мудрі кебети взяли на озброєння передові досягнення науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали з’являтися особи зовсім новітньої формації, як, скажімо, Пеніціліни, Дусти, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.

Люди з часом настільки зживалися із своїми прізвиськами, що навіть забували про істинні імена і, бувало, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати якесь відоме прізвисько або якусь колоритну кличку вважалося навіть за велику честь. А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив тільки за офіційним іменем, це означало, що тут зіграв свою роль тяжкий фатум: цій людині суджено було з’явитись на світ безликою, ні на кого не схожою, безхарактерною, одним словом — мнямлею. І тоді їй принизливо давали кличку жони. Скажімо, в розмові хтось згадає: «Я сам видів, як учора Іван Слов’янин ніс повну корзину грибів». Тебе одразу запитають: «А сесе котрий Іван Слов’янин»? І у відповідь почуєш: «А-а-а, та той, Анці Сусанінки чоловік»! Ваш співрозмовник одразу скривиться, як середа на п’ятницю і гидливо сплюне. Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза життям і ще задовго до смерті уже розчинялись у часі і безслідно зникали у пам’яті. І ще характерна деталь: чим більше ти мав прізвиськ і кличок, тим поважнішим виглядав у очах ближніх. Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно потрапити до книги рекордів Гіннеса. Мало того, що кожен член нашої родини, кожен вчитель мене йменував індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навісила мені свої прізвиська. Таким чином, до десяти років моя скромна персона уособлювала в собі не тільки всіх тиранів людства, великих злодіїв та розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть планети, починаючи від реальних кровожерливих крокодилів і кінчаючи міфічними рогатими ослами. І як би хтось не смішкувався, носив я ці прізвиська із гордістю, як носять ветерани заслужені ордени і медалі, пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран, отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях. І як старому бойовику запам’ятовується на все життя перша рана, так і мені затямилось моє перше заслужено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій, підпалювач…

Був я тоді ще пуцвіріньком, але дуже допитливим і поза межами людського глузду метким на всякі діла. В родині було таке враження, що природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на колодязному журавлі… Але одного дня я перейшов межу: приклеївся до заднього борта машини і таким чином помандрував аж до Середнього — за 30 кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадково мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді було одноголосно прийнято постанову: увільнити діда Соломона від усіх господарських клопотів і покласти на нього повністю моє виховання. Соломон сімейне рішення прийняв без великого ентузіазму, одразу зробивши політичну заяву: «Увидиме, яка буде погода». А оскільки наше багатостраждальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а в кожної — своя погода, яка по-своєму давить на нервово-психологічний стан закарпатця, можете собі уявити і стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення… Він щодня зранку виводив мене у сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків, прив’язував мене за ноги до велетенської груші, а сам… бадьоро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями, що на грушу, до якої був прив’язаний, не те, що птаха би не сіла, а й всі шкідники сільськогосподарських культур зникали безслідно в радіусі кількох кілометрів.

Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався могутній циклон і його вплив уже із ранку позначився на нервово-психологічному стані Соломона. Дід ледве прив’язав мене до груші, ще пробував скрутити із газети цигарку, але викурити сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зіперся на сливу, голова, наче зів’яла хризантема, впала на груди і «Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи». І ось тут я приступив до здійснення підступного задуму. Вийняв із пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка Черчіля, перепиляв мотузку і нею ж намертво прив’язав за ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але тут, хай йому грець, мій погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А також сірники, що лежали поруч… І досі не відаю, що рухало мною — пекуче бажання помсти чи просто дитяча цікавість. Але, недовго думаючи, я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідові в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув сірником, підпалив, а сам хутко сховався у сусідську кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спостерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон Соломона: він зреагував на мою диверсію тільки тоді, коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася уже пишна борода.

Дід, як молодий лошак, із диким криком підхопився, рвонувся, але тут же впав, прив’язаний мною до сливи. Соломон, збиваючи з себе полум’я, перевертався по землі і дико волав про поміч. А поруч, в кукурудзі, перевертався од сміху я. Мамко мої, я так реготав, що ледь пупа не надірвав…

Того дня я, мабуть, виконав свою річну норму сміху, бо надалі мені уже було воістину не до сміху!

Дякуючи нашому дорогому сусідові, панові Фийсі, котрі у той час, як вони далі усім розказували… «якраз пасулю рвали у кендириці із паніков Гатьошков», діда вдалося спасти. Щоправда, місяць мій дідико лежали у лікарні, а відтак ще півроку ходили з такими губами-торомбами, найся не приказує, як у килавого бегемота. І бороди золоті дідико навіки позбулися. А я? Що я? Кажу ж, мені, щонайменше, рік було не до сміху.

Ось за таку свою диверсію я і отримав від рідні першу бойову кличку — Палірник. До слова сказати, це грізне прізвисько, поряд із милозвучним Збийвіч,