Читати книгу - "Суча дочка"

— Не бачиш, як живе? — відповів за неї Тит Феодосійович. — Колгосп хороми збудував спеціалісту, зарплату добру щомісяця платить. Давно, Миколаївно, гроші в руках тримала?

— Давно, — сумно посміхнулася Олена.

— Отож-то й воно. А літечко від зорі до зорі на роботі. Я, Олено, оце не раз думав — навіщо такі люди, як ти, я ось, приходять у цей світ, у якому вони мусять тяжко заробляти собі шмат хліба і ще потім совіститися його з’їсти? Чи ми народ якийсь ненормальний, чи нас такими зробили?

Замовк, чекаючи відповіді на свої слова, та всі теж мовчали, тільки Олена уважно подивилася на старого агронома і посміхнулася. Потім промовила з теплотою в голосі:

— Щоб зрозуміти, що воно таке — світло, треба спочатку пізнати темряву. На зміну ночі завжди приходить день, і цього ніхто не може змінити. Розвидніється ще й в Україні, повірте мені.

— Воно ж то так, — погодився агроном. — Та скільки його вже блукати у тій темряві, посліпнемо скоро або ще гірше — звикнемо до такого болота і будемо думати, що ми у Царстві Небесному живемо.

— Ви щось не про те заговорили, — устряла в розмову Параска Микитівна. — Краще скажи, Олено, поїдеш додому чи як? Ти не думай — приженемо КамАЗа з нашими хлопцями, все забереш, хоч і оці стіни.

— Не треба КамАЗа, — посміхнулася Олена. — Немає чого на ньому перевозити, вистачить звичайного грузовика. Хата нехай селу залишиться. Тільки ж я поки що нікуди не поїду.

— Це чому, дочко? Чого ти не хочеш додому? — чи запитав, чи дорікнув Микола.

— Я, тату, — Олена замовкла, обвела всіх поглядом, — я Івана буду чекати. Він просив, щоб тут…

У хаті запала мовчанка, і ніхто не наважувався першим заговорити.

— Так йому ж іще до весни служити, — нарешті озвався батько.

— До весни, тату, служити, а у відпустку не сьогодні-завтра пустять.

— А як не приїде?

На ці батькові слова обличчя в Олени потемніло, і вона зіщулилася.

— Олено, — Микола встав із-за столу, підійшов до неї, поклав руки на плечі. — Подивися правді в очі. Думаєш, у нас із матір’ю душа не болить? Ще й як болить. Наче розумом і знаємо, що чужий, а серце не вірить, не хоче чужиниться, болить за ним, як і боліло. Нехай уже що буде, а тобі потрібно до домівки прибиватися.

— Тут іще таке діло, — обізвався Тит Феодосійович. — Ми збори свої провели, ну, нового колгоспу. Обговорюємо, що треба, думаємо, кого керівником обрати, так люди, Олено Миколаївно, тебе хочуть. Молода ще, спеціаліст, ну і, бачиш, з довірою до тебе люди.

— Як це? Я ж уже стільки років не в селі, а якщо не повернуся? — голос Олени схвильовано затремтів.

— От ми й приїхали умовити, — вперше за час зустрічі посміхнувся Тит Феодосійович. — Тиждень-два, як треба, побудь тут, а потім уже разом із нами починатимемо нове життя. Ну, чого ти? — помітив посмішку на обличчі Параски Микитівни. — Да, нове. А як тобі не хочеться, то чого ти у «Волгу» попереду всіх пхалася, аби тільки покататися? Іще, Миколаївно. Ця машина, що ми до тебе приїхали, можна сказати, вже наша. Не бійся, буде тобі на чому в люди виїхати, а може, з часом і краще наживемо. Наживемо, не таке бачили на своєму віку, аби тільки чорт поснідав розорителів наших — і чужих, і домашніх.

З дня на день Іван чекав відпустки. Нестерпно хотілося додому. Зайти отак у хату, зненацька, щоб мати щось робила, підкрастися… Посміхнувся подумки, уявляючи, як вона зойкне, кинеться до нього. Серце солодко завмирало від тієї материнської любові, від майбутньої радості зустрічі з домівкою. Думав, що його купити на ті солдатські копійки, які вдалося зекономити. «Куплю квітів, — нарешті вирішив. — Бо хто їй іще купить? А Марійці?» На подарунок сестрі грошей не вистачало, і він сумно зітхав.

Одного разу, під час розводу, командир роти сказав йому, щоб ішов на КПП, бо приїхала мати. Іван нерозуміюче дивився на командира, потім перепитав:

— Моя мати приїхала?

— Твоя. Що тобі не ясно? Іди, вона чекає.

Іван приклав руку до шапки, промовив: «Єсть» — і пішов. Потім побіг, задихаючись від того, як шалено билося від хвилювання серце. Добіг до КПП, на ходу поправив шапку, шинелю, зайшов. Біля дверей стояла жінка у розкішній шубі. Він озирнувся, виглянув за двері — Олени ніде не було. Іван розчаровано повернувся, щоб іти назад, але незнайома жінка, що надто уважно придивлялася до нього, несміливо обізвалася, коли він узявся за ручку дверей:

— Іван?

Він зупинився, здивовано глянув на незнайомку:

— Так.

Люба якийсь час мовчки дивилася на сина. По-солдатському підтягнутий, з відкритим обличчям, на якому різко виділялися карі очі, в цю хвилину схвильовані. Високий, широкоплечий. Вона уявляла його таким і не таким… дорослим. Треба було говорити, і Люба шукала слова.

— Це я до тебе приїхала, — посміхнулася, але несміливо.

— А-а, — розчаровано відповів Іван, — а я думав, мати.

— Думав, мати? — Люба, яка і без того стояла бліда, ще більше зблідла. — Я і є твоя мати.

Іван тільки здивовано подивився на неї і взявся за ручку дверей:

— Вам, мабуть, не до мене. Я зараз піду, скажу…

— Не треба, — зупинила його Люба. — Ти ж Іван Самойлюк?

— Самойлюк, та моя мати…

— Олена Миколаївна — так?

— Так. — Іван відчув, як тривожно ворухнулося біля серця. Слова незнайомої жінки ще не дійшли до свідомості, але серце, що ніяк не хотіло пізнавати у ній матір, защеміло почуттям втрати, такої болючої, що аж важко дихати.

— Ні, не так, — уже впевненіше промовила Люба. — Твій командир сказав, що дасть тобі звільнення на цілий день. Піди, візьми. Не будемо ж ми отут стояти.

— Я щось не зрозумів — де моя мати? — голос хлопця прозвучав уже сердито. — Мені сказали, що приїхала моя мати.

— Іване, — Люба ступила до сина, хотіла торкнутися його руки, та він заховав руку в довгий рукав шинелі. — Це не можна пояснити двома словами. Повертайся швидше, ми поїдемо з тобою в місто, і я тобі все розповім.

— Сідай сюди, — запобігливо відчинила перед ним темно-сині дверцята автомобіля, коли він вийшов із військової частини. — Поїдемо до якогось ресторану і там про все поговоримо.

— Нам не можна заходити до ресторану, — Іван сів