Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Альтеє! — суворо сказала пані Королик. — Ти не повинна виходити, коли прохід відкрито. Сюди може зайти хто завгодно!
— Так, директорко. — Дівчина злегка нахилила голову. — Хто це, директорко?
— Підопічні пані Сапсан. Ті, про яких я тобі розповідала.
— А вони принесли з собою якісь харчі? Чи ліки? Чи бодай щось корисне? — Дівчина говорила страдницьки повільно. Голос у неї був так само дерев’яний, як і вираз обличчя.
— Більше жодних запитань, поки не зачинишся, — сказала пані Королик. — Поквапся!
— Так, директорко. — І дівчина, явно не відчуваючи потреби поспішати, побрела тунелем, тягнучи руки по стінах.
— Перепрошую, — сказала пані Королик. — Альтея не навмисно така вперта. Вона просто від природи як віслюк. Але вона тримає вовків у шорах, ми дуже її потребуємо. Почекаємо, поки вона повернеться.
Пані Королик сіла на нижню сходинку, і коли вона опускалась, я мало не чув, як тріщать її старечі кістки. Я не зрозумів, що вона мала на увазі, коли казала «тримає вовків у шорах», але запитань було дуже багато, тому одне могло трохи зачекати.
— Пані Королик, а звідки ви знали, хто ми такі? — поцікавилась Емма. — Ми не казали.
— Знати таке — обов’язок імбрини, — відповіла старенька. — У мене є спостерігачі на деревах звідси й аж до Ірландського моря. Крім того, ви знамениті! Є лише одна імбрина, чиї підопічні усі разом зуміли вирватися від зіпсованих, і це пані Сапсан. Але я гадки не маю, як ви зуміли дістатися так далеко й не потрапити їм до лап. Чи як, заради всього дивного, ви мене знайшли!
— Нас відправив сюди хлопчик на ярмарку. — Єнох підняв руку до рівня свого підборіддя. — Десь отакий на зріст. У дурнуватому капелюсі.
— Один з наших сторожових, — кивнула пані Королик. — Але як ви знайшли його самого?
— Ми зловили вашу голубку-розвідницю, — гордо промовила Емма. — І вона привела нас до цього контуру. (Про те, що пані Сапсан голубку замордувала, Емма промовчала.)
— Мої голуби! — вигукнула пані Королик. — Але звідки ви про них знали? Не кажучи вже про те, щоб зловити?
Уперед виступив Мілард. Він узяв у Горація пальто з маскувальної кімнати, щоб не замерзнути, і хоч пані Королик начебто не здивувалася, побачивши пальто, яке висіло в повітрі, та була приголомшена, коли невидимий хлопчик у ньому сказав:
— Я зробив дедуктивні висновки про місцезнаходження вашої пташки з «Казок про дивних». Але вперше ми про голубів почули у вашому гірському звіринці, від пафосного пса.
— Але ніхто не знає, де мій звіринець!
Пані Королик так здивувалася, що їй забракло слів. До того ж кожна наша відповідь породжувала ще більше запитань, тому ми якомога швидше розповіли їй усю свою історію, починаючи з нашої втечі з острова на крихітних шкаралупках — відкритих човниках.
— Ми мало не потопилися! — сказала Оливка.
— У нас стріляли, нас бомбили й хотіли зжерти порожняки, — додала Бронвін.
— І мало не переїхав поїзд підземки, — докинув Єнох.
— І мало не розчавив комод. — Горацій скривився у бік дівчини з даром телекінезу.
— Ми пройшли довгий шлях через небезпечні краї, — сказала Емма, — щоб знайти когось, хто зможе допомогти пані Сапсан. І ми дуже сподівалися, що цією людиною будете ви, пані Королик.
— Дуже на це розраховуємо, — кивнув Мілард.
Пані Королик знадобилося кілька хвилин, щоб віднайти свій голос, а коли це сталося, він бринів від емоцій.
— Ви хоробрі, надзвичайні діти. Кожен із вас — диво. Будь-яка імбрина була б щаслива називати вас своїми підопічними. — Рукавом мантії вона змахнула сльозу. — Мені було так прикро, коли я почула про те, що сталося з вашою пані Сапсан. Я її не дуже добре знала, бо вже скоро йду на пенсію, але обіцяю: ми її повернемо. Її та всіх наших сестер!
Повернемо її?
Отоді я й зрозумів, що пані Сапсан досі сиділа, схована у мішку, який ніс на собі Горацій. Пані Королик її ще не бачила!
— Ні, вона тут, із нами! — Горацій поставив мішок на підлогу і розв’язав його.
За мить звідти вилізла, похитуючись від запаморочення після тривалого перебування в темряві, пані Сапсан.
— В ім’я давнього люду! — вигукнула пані Королик. — Але ж… я чула, її захопили витвори!
— Захопили, — підтвердила Емма. — Але ми її відбили!
Пані Королик була така збуджена, що підстрибнула без ціпка, і мені довелося притримати її за лікоть, щоб вона не впала.
— Альмо, це справді ти? — затамувавши дух, промовила пані Королик. А відновивши рівновагу, кинулася до пані Сапсан і підхопила її з землі. — Агов, Альмо? Це ти в цьому тілі?
— Це вона, — кивнула Емма. — Це пані Сапсан!
Пані Королик тримала птаху на витягнутих руках і крутила нею туди-сюди, а пані Сапсан силкувалася вирватись.
— Гм, гм, гм, — бурмотіла собі під ніс пані Королик. Її очі звузилися, а губи витяглися в пряму лінію. — Із вашою директоркою щось не так.
— Вона скалічилася, — сказала Оливка. — Скалічилася всередині.
— Вона більше не може перетворитися на людину, — додала Емма.
Пані Королик похмуро кивнула, так, наче вже й сама здогадалася.
— І давно?
— Три дні, — відповіла Емма. — Відколи ми її забрали у витворів.
— Ваш пес нам сказав, якщо пані Сапсан не повернеться в людську подобу якнайшвидше, то вже більше ніколи не повернеться.
— Так, — кивнула пані Королик. — Едисон мав рацію.
— А ще він сказав, що допомогу, яка їй потрібна, може надати лише інша імбрина, — промовила Емма.
— І це теж слушно.
— Вона змінилася, — сказала Бронвін. — Вона тепер сама не своя. Нам потрібна наша колишня пані С!
— Ми не можемо дозволити, щоб з нею таке відбувалося! — твердо мовив Горацій.
— Ну? — нетерпеливилася Оливка. — Ви можете знову зробити її людиною? Будь ласка!
Ми обступили пані Королик і тиснули на неї. Наш відчай був такий потужний, що його можна було відчути на дотик.
Пані Королик склала долоні, благаючи тиші.
— Якби ж то все відбувалося так просто, — сказала вона, — і одразу. Коли імбрина довго пробуде у подобі птаха, вона стає негнучкою, мов захололий м’яз. Якщо спробувати надто швидко зігнути її у потрібну форму, вона лусне. Її треба масажувати, щоб надати істинної форми: делікатно розминати, мов глину. Якщо я попрацюю з нею всю ніч, то до ранку можу впоратися.
— Якщо в неї є час до ранку, — сказала Емма.
— Моліться, щоб був.
Повернулася дівчина з довгим волоссям. Вона повільно йшла до нас і вела руками по стінах тунелю. І над усім, чого вони торкалися, наростали нові шари
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.