Читати книгу - "Зворотний бік світів"

не позбувся здатності бачити, навіть у темряві. Звісно, я не розрізняю кольорів: мій світ тепер чорно-білий з мільйонами відтінків сірого. Я доволі легко вибрався нагору з темниці. Просто наказав охоронцеві, котрий відповідає за всі замки, відімкнути двері моєї камери, потім двері ліфта, який вивезе мене нагору. Охоронцеві, що чатував під моїми дверима, наказав їхати разом зі мною. Усе-таки я сліпий і супровід мені не зашкодить. У місті сірих якраз розпочалася комендантська година, і на вулицях було безлюдно. Тож нікого було спитати дорогу. Мій охоронець лишень показував шлях. Він довів мене до місця переходу і… Я розгубився. Брами як не було. Певно, задля безпеки сірі перенесли її в інше місце. Це було розумно з боку сірих. Утікачі знали, де розташовується стара брама, і могли привести допомогу. Мій охоронець звичайна людина, тому, звісно, не знав, де нове місце переходу. Споночіло.

Остап замовк, наче обмірковуючи, чи говорити далі. А може, добирав слова:

— І?.. — озвалася Мальва.

— Ти знаєш легенду про те, що коли помирає Оракул, то на його місце має прийти інший, новий. Якщо новий не знаходиться, то старий у муках доживатиме віку. Пригадуєш, я розповідав про свої сни, які часто справждувалися? Одні я пам’ятаю добре, другі не можу згадати, треті навмисне забув, настільки вони моторошні. Як-от сон про смерть Птахи. Я не розумів тоді, що зі мною відбувається, аж до вчорашнього дня… До чого я веду, ти зараз зрозумієш. Розпач наповнив моє серце, бо я був у пастці. Я відпустив охоронця: наказав йому йти додому та лягти спати. Він чемно все виконав. Я сів і зрозумів, який я втомлений і що кроку не зумію ступити, поки не посплю. І заснув у сірому світі. Зморений, із закривавленою пов’язкою на очах. На щастя, фантомний біль, завдяки оберегу світу неврів, не турбував мене. І мені навіявся сон. Наче я лежу посеред сірого світу сліпий, голодний, замерзлий. Лежу камінчиком посеред вигорілої сірої пустелі. Цей сон я дивлюся наче збоку. Бо добре бачу власне тіло. Лежу, скрутившись калачиком, і раптом бачу, як до мене хтось наближається. І я вже можу розібрати складки на одязі чоловіка. А за мить розумію, що це дуже-дуже старий пан, з довгим сивим волоссям, з бородою аж до пояса і з патерицею в руках. На кінці патериці горить тьмяний вогник, його світло ледь блимає і, здається, от-от згасне. І я раптом розумію, що старий також сліпий, хоч це не заважає йому вправно рухатися. Він схиляється над моїм тілом, скрушно хитає головою, говорить щось прамовою. Я чую тільки окремі слова: Біловоддя, Призначення, Вічність… і прокидаюся. Замерзлий і нещасний, так само в сірому світі. І раптом розумію, що наді мною хтось таки стоїть.

«Йменням Сварожого кола вітаю тебе!» — звучить старечий голос. Я піднімаю голову і бачу перед собою старого зі сну. «Я — Оракул, — продовжує старий. — І я тут заради тебе. Настав мій час передати обраному патерицю Оракула та дзеркало переходу і рушити в далеку дорогу, де на мене чекає моя люба дружина. Я наробив багато помилок у своєму довгому житті. І прощення за них не буде. Тобі ж хочу побажати залишатися таким, яким ти є. Справжнім. Завжди слухайся серця та керуйся правдою, і не важить, темному чи світлому боку це піде на користь. Вічного нічого немає. Кожне пророцтво, мовлене тобою, — це зморшка на твоєму обличчі. Та сліпому відлюднику навряд чи знадобиться гарна зовнішність. Дякую тобі, що дозволяєш мені піти, що врешті відпускаєш мене. Учора до мене прийшов твій дідусь Мирослад. Я давно нікому не відчиняю дверей, у мене не залишилося ані сил, ані бажання пророкувати чи давати поради, бо я доживаю. Але твій дідусь був дуже наполегливим. Світ Загублених та двері мого обійстя його впустили. Відчай серця — то найліпший ключ від усіх замків. Мирослад тебе дуже любить, хлопче. Він упевнений, що ти особливий, і не помиляється. Мирослад прийшов до мене отримати пророцтво щодо твого майбутнього і… Я торкнувся його руки та побачив сірого чоловіка і тебе. Сірий — твій батько. Сірий, котрий прагне знищити всі світи. А ти той, хто має посісти моє місце і знає, як зупинити сірих. Тому я тут. Щоб повернути тобі віру. Віднині ти — Оракул. Віднині ти той, хто знає все… тобто майже все. Патериця заведе тебе до Біловоддя, ти торкнешся білого каменя і все зрозумієш. Це дозволено робити тільки Оракулам».

Старий чоловік урочисто став на одне коліно, схилив голову і простягнув мені патерицю. Я у відповідь, наче телепень, не докумекавши, що тре’ встати, кивнув і, промимривши «Дякую…», прийняв її. І лишень потім зірвався на ноги. Я стояв, не знаючи, що далі робити. Старий ще раз уклонився, дістав з кишені свого довгого балахона щось кругле, тицьнув мені в руку, ще раз схилився в поклоні та урочисто промовив: «Ключ-оберіг відчиняє потрібні двері. Відчинити ті двері може рука того, хто досі вірить, хто по-справжньому любить, хто вміє творити, хто відчуває серцем».

Я йшов у сірому світі тією дорогою, якою мене вела патериця. Не знаю, як довго. Та коли відчув під ногами пісок, то зрозумів, що прийшов. Переді мною лежало Біловоддя. Це патериця привела мене сюди. Це я знаю точно, як і те, що слухає вона тільки руку Оракула й вірно йому служить.

Мальва розгублено дістала з кишені дзеркало-оберіг. Ще уважніше розглядала його:

— Це я знайшла під сукенкою. Хто вірить, хто любить, хто відчуває серцем… Ти думаєш, що це?..

— Більше, моя хороша. Я торкнувся білого каменя. Я знаю, що саме ти можеш усе змінити. І знаю, хто у всьому винен і як твій батько намагається все виправити, хоч і мертвий. Знаю про смерть Птахи і падіння Чорного Храму, про те, хто став початком усіх бід і хто стане їхнім закінченням.

— Закінченням? Але ж… усе й так закінчено. Мертвих не воскресити. Храму Чоронобогового не відбудувати. Хаоса в клітку не загнати: бо нікому і нікуди. Темницю зруйновано. Усі двері та брами навстіж. Протяги гуляють світами. Та найгірше, що ти тепер не ти.

Остап поклав свою долоню на руку Мальви, котра тримала оберіг-ключ-дзеркало.

— Ні, я — це я. Але я, як і ти, не бажав собі такого майбутнього. Я просто скоряюся волі Творця. Ти можеш відмовитися, звісно, але не зробиш цього.

— Я… — Мальва підняла на Остапа очі, повні сліз. Як шкода, що він