Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Варто їй було замовкнути, як він стривожено сіпнувся і застогнав. Вона заговорила знову — заспокоївся.

Тоді дівчинка зрозуміла, що звук її голосу насправді діє на хворого цілюще, і більше не замовкала. Лише стала говорити тихіше і перейшла на швабську.

Оскільки поруч нікого більше не було, зверталася вона до мене:

— Кларо, а що, як він має рацію? Мені часто сниться, наче я біжу за батьком, кричу, а він скаче геть і не чує, і я падаю в масну, чорну землю… Ох, яка різниця! Тільки б визволити його з полону. Тільки б він був здоровий.

Вона ще довго говорила, навмисне намагаючись не змінювати інтонацію і ритм, щоб Грею краще спалося. Голос у Летиції дійсно заколисував — дуже швидко я теж почав клювати носом (тобто, власне, дзюбом).

І раптом закліпав очима, почувши щось новеньке.

Початок я пропустив і нагострив вуха (ще один незугарний вираз щодо папуг), тільки коли зметикував, що йдеться вже не про батька.

— … Він ще і найрозумніший, ось що жахливо. Ні, точно він найкращий чоловік на світі. Якби він ще не був таким вражаюче гарним! Як він сказав? «Полинний лікер»? Не надто приємний напій… Щоб полюбити самотність, я маю заповнити свою посудину цією гидотою по вінця? Так можна і злипнутися. Ось якби розбавити його духмяним, пінистим, сухим вином, вийшов би чудесній напій!

Каюся, тільки тепер я почав здогадуватися: відбувається щось небезпечне. І причина цьому я. Якби не я, зеленоокий філософ не потрапив би до цієї каюти і моя дівчинка не дивилася б так безнадійно і сумно.

А тут, як на лихо, у кубрику знову заревли корабельну пісню про ластівку і сокола, що ширяє у височині.

Летиція сердито озирнулася, але крикнути, щоб не галасували, побоялася. Хотіла вийти до матросів, але зняла руку з грудей хворого і він жалісно застогнав. Довелося знову сісти.

Здається, спів не заважав міцному сну Грея, і дівчинка заспокоїлася.

— Ось якби він не був таким багатим і красивим… — стишено продовжила вона — і не закінчила фразу. — Я й так негарна з виду, а за ці тижні взагалі перетворилася на опудало. Руки червоні, у ципках. Обличчя коричневе від сонця. Губи потріскалися… Та ні, все одно нічого б не вийшло. Хіба що як він залишиться паралізований і потребуватиме догляду… Дурепа! Мерзотниця! — Вона ляснула себе вільною рукою по губах. — Що ти верзеш?!

Боже, Боже, до чого ж мені було прикро за мою бідну дівчинку! Вперше в житті я пошкодував, що народився птахом, а не лордом-мореплавцем з карбованим профілем і зеленими очима. Я б уже зумів оцінити в Летиції не тільки сильні пальці і заспокійливий голос. На жаль, навіть Найрозумніші з чоловіків часом можуть бути напрочуд тупими.

— Кларо, ти тільки послухай-но! — охнула раптом моя вихованка. — Та це ж пісня про мене! Я чую її немов уперше!

Трикляті матроси; з несамовитою злагодженістю, на два голоси, виводили приспів:

… Не злетіти, не пригорнутися до його крила

Ніколи — вона це знає.

Бо ластівка тримається землі, ахой!

А сокіл високо літає!

І далі — про те, як вона клює хробака, а він розтинає сонячне проміння. Про те, як вона намагається злетіти, але такі висоти «понад її крила». Про її гіркі, невтішні сльози.

У Летиції й самої сльози як не крапнуть. Ніколи не прислуховувалася вона до слів так напружено. Правда й те, що ще жодного разу при нас ніхто не співав так багато куплетів цієї безкінечної балади.

Та ось, після чергового «ахой!» історія нещасливої ластівки, здається, добігла фіналу.

Співці зробили паузу, і кінцівку повів тільки один із них, тенор:

Але ввечері припало щастя їй

За муки за всі і страждання…

Слава тобі, Господи, зрадів я. Слухай, люба, слухай! У ластівки все закінчиться добре!

Летиція нахилилася в бік дверей і ледь відкрила рота — так їй хотілося не пропустити ані слова.

Але й цього разу дослухати пісню нам не довелося.

— Чого розсілися, лайдаки?! — гримнув у кубрику голос капітана. — Вони ще й співають! Ану гайда нагору, роботи по вуха!

Палубою зачалапали прудкі ноги, занавіска відгорнулася і в каюту зазирнув Дезессар.

Пробуджений криком лорд Руперт спантеличено дивився на кирпату фізіономію, обрамлену локонами алонжевої перуки.

— Він прийшов до тями! — зрадів наш капітан, спрямовуючи погляд до стелі і хрестячись. — Яке щастя!

Грей був розчулений таким бурхливим виявом радощів.

— Дякую, мсьє. Ви дуже ласкаві.

— Я завжди казав, що гарна платня здатна робити чудеса, — вигукнув Дезессар, звертаючись до Летиції. — Щойно я пообіцяв вам, лікарю, частину викупу, ви одразу поставилися до лікування інакше!

— Викупу? — перепитав лорд Руперт. Захотів підвестися, але не зміг. Тоді він надав обличчю офіційного виразу і таким же сухим тоном мовив: — Я здогадався, хто ви, пане — хоч ви і не представилися. Ви — капітан судна, яке мене підібрало.

— Не судно підібрало вас, а я, особисто я, Жан-Франсуа Дезессар. Ви — мій персональний полонений. І я знаю, що ви лорд і що у вас грошей і свині не їдять.

— Не їдять, — підтвердив Грей, з цікавістю розглядаючи француза. — А ось ви їх, я гадаю, поїсте?

— Не майте сумніву! — Дезессар глитнув, зіщулив очі і тремтячим голосом вимовив: — Сто тисяч. Так, саме так. Сто тисяч і ані су менше!

Я зрозумів: він назвав таку неймовірну суму, щоб позначити точку, від якої почнеться торг. Але лорд Руперт пропустив сказане повз вуха.

— Від вас пахне дешевим кальвадосом з гнилих яблук, пане, — сказав він нарешті.

Дезессар здивувався, понюхав свою перуку.

— Чому гнилих? Я дійсно випив перед обідом склянку, але це дуже добрий кальвадос! — Тут він розсердився. — Не морочте мені голови! Ви погоджуєтесь на мої умови чи ні? Якщо погоджуєтесь і дасте чесне слово, що не спробуєте втекти, я залишу вас у каюті. Але якщо закомизитеся — нарікайте на себе. Посаджу в трюм, на ланцюг!

— На ланцюг я не хочу, — замислено сказав Грей, наче роздумуючи вголос. — Тікати у моєму стані важкувато… Мабуть, я дам вам слово, капітане.

— А сто тисяч ліврів?

— Отримаєте. Якщо тільки я не передумаю і не візьму своє слово назад. Але ви не турбуйтесь. Перш ніж полишити корабель без вашого дозволу, я обов'язково попереджу вас, що договір розірвано.

Капітан закліпав, вдумуючись у сказане. Судячи з виразу обличчя, така згода