Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Неподалік від села з розкуроченою кабіною стояла пожежна машина, точніше те, що від неї залишилося. Її накрило прямим влучанням з танка. З восьми бійців, які їхали в ній, ніхто не вижив. Тіло комроти Тура впізнали тільки по берцю, точніше впізнали ногу в берці, більше нічого не залишилося. Росіяни продовжували щільно крити село з мінометів. Батько бачив, як упав, смертельно поранений осколком у шию, зовсім молодий хлопчина Гор. Він помер одним із перших за кілька годин.

Батьку здавалося, що ще трохи, і люди не витримають і викинуть білий прапор, військові переважно і так не демонстрували бажання воювати, посилаючись на нестачу боєкомплекту. Люди дійсно поводилися по-різному. Хтось, як лейтенант 40-го тербату та Артист, закликали скласти зброю: мовляв, спротив безглуздий і нас усіх уб’ють; хтось казав, що потрібно окопуватися і давати бій, та окопуватися не мали чим; хтось просто безвільно ховався у підвалах.

– Артист, – закричала Аліна, коли занесли пораненого Камиша, – ти чого тут сидиш?

– У мене серце болить! – відповів виконувач обов’язки командира взводу. Такі от справи.

Дізнавшись, що Тур загинув, батько почав шукати офіцерів, які могли б узяти командування на себе, організувати оборону, приймати рішення. Вони зібралися невеличкою групою і гаряче сперечалися, коли до них підійшов місцевий дід.

– Синки, – сказав дід, – по вас же танки луплять!

– Ми знаємо, діду. А звідки, скажи нам? З тієї посадки? – бійці показали на лісосмугу, що знаходилася метрів за вісімсот.

– Хе! Та з якої ще посадки? – здивувався дід. – Вони он у кукурудзі закопані, у мене за городами!

Усач більше не слухав, він схопив гранатомет, ще кілька людей пішли з ним. Танк вони знищили, і взяли в полон двох танкістів і двох десантників (в мережі навіть можна знайти відео їх допиту, його виніс після шести місяців полону один з бійців). Другий танк стояв у балці, тому стріляти по ньому згори було саме задоволення. Прямим влучанням у бензобак вирішилися всі проблеми – танк миттєво спалахнув, наче сірник, башту відірвало геть і відкинуло далеко в бік, екіпаж згорів заживо, без варіантів, обійшлося без полонених. За різними даними, каже батько, в той день вони підбили до чотирьох танків і десь п’ять-шість беемпе ворога. Окрім «Донбасу», в Червоносільському воювали 39-й і 40-й тербати, 93-тя бригада, 17-та танкова бригада, 3-й полк спецназу (11–12 бійців), також батько казав, що бачив загиблих хлопців із нашивками «Правого сектора». Всього в Червоносільському тримало оборону понад двісті солдат і офіцерів.

Росіяни, втративши техніку і людей, відійшли на кілометр-півтора і звідти почали бити по селу артилерією й танками.

Яцек запропонував обміняти полонених на вихід із оточення, але росіяни прогнозовано відповіли, що полонених вони знищать разом із українцями. Батько тоді пожартував: «Росіяни своїх не кидають, вони їх знищують!» Полонені – зовсім молоді хлопці-контрактники – допомагали носити поранених, батько каже, що вони могли б стати найкращим посібником, щоб демонструвати – ніякої ненависті звичайні російські хлопці до українців не відчувають, вони не хочуть воювати з нами так само, як і ми – з ними. Точніше, не хотіли.

Полонених таки вирішили повернути. Разом із ними передали і наших важкопоранених із надією, що їм нададуть термінову медичну допомогу. Однак, як з’ясувалося за кілька днів, до наших важкопоранених навіть ніхто не доторкнувся, з п’ятьох померло четверо, вижив лише Шурлик.

Поки віддавали поранених і полонених, доки російський танкіст бігав у підбитий танк за шоломофоном, на полі бою встановилася тиша. В повітрі висів запах лайна і крові, солоний терпкий запах розірваних на частини людських тіл. Хто міг, той пішов шукати поранених і загиблих.

Батько, у якого розламувалася голова, дзвонив усім, кого знав: «Правому сектору», артилеристам, знайомим військовим командирам. «Правий сектор» невеликими силами намагався прориватися на допомогу, але потрапив у засаду, а артилерист із позивним Капкан спочатку взяв координати, а потім передзвонив і сказав: «Я до вас не дістану. Мені заборонили працювати…»

Телефон брав зв’язок, лише якщо вилізти на трубу будинку – батько там так і простояв біля години – з трубою на трубі, поки намагався домовитися про допомогу. Потім він полишив телефон (бо дуже боліла голова, а знеболювальне закінчилося) Борису, який і спілкувався далі з Семенченком. Той обіцяв підтримку, просив триматися, але біля першої години ночі, коли він мав вийти на зв’язок, Семен не взяв слухавку.

Село продовжували обстрілювати, українці огризалися, як могли. Пізно ввечері до них звернувся російський полковник Лис – дійсно, такий шустрий живчик невеличкого зросту, і ззовні трохи схожий на лисицю – сказав, що має наказ на знищення, тому краще здатися в полон. Мовляв, ніякого штурму не буде, просто зрівняємо цей хутір із землею артилерією, і на цьому війна закінчиться. Бо «двохсотих» у них і так багато, і зовсім незрозуміло, як це пояснювати вдома. Лис дав часу до шостої години ранку. Яцек і лейтенант із «Кривбасу» пішли на переговори, але їх навіть не вислухали – тицьнули мордами в землю і полонили. Під час начебто переговорів росіяни не припиняли стріляти. Кілька бійців, які не очікували такої підлості, вийшли з укриття й отримали поранення, наприклад, капітану Апісу перебило руку, він лікується і досі. Ходив до росіян на перемовини і Пасічник із 39-го тербату – йому Лис пообіцяв, що всі, хто здається в полон добровільно, отримають статус військовополонених, а поранених передадуть Червоному Хресту.

– Не вірте! – гарячкував батько. Здатність сприймати дійсність адекватно йому допомагав підтримувати знеболювальними пігулками Яр. – Нас віддадуть сепарам!

– Лис дав слово офіцера!

– Йому дадуть наказ – і всі слова помруть.

Деякі бійці в ту ніч намагалися вийти з оточення. Мінометники вийшли двома групами, самостійно прорвалися Брест і Усач, вийшов Гал із групою з десяти людей – кілька діб вони блукали полями, ховалися на закинутих фермах, сиділи в посадках. А Оресту не пощастило – загинув. І багато хто ще не вийшов, доля їх не відома досі.

Наступного дня оточені в Червоносільському намагалися тягнути час, сподіваючись на допомогу від української армії. Та поміч не йшла, і, зрештою, всі зрозуміли, що вона і не прийде. Росіяни вдарили з «нони» – спочатку недоліт, потім переліт – останнє попередження. Першими почали здаватися армійці, за ними потихеньку потягнулися тербати і добровольці. Невелика група «Донбасу» намагалася ще тримати оборону під обстрілами приблизно до сьомої вечора, але, усвідомивши безглуздість спротиву, також вийшла в полон. Перед тим ламали зброю,