Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Так я перший раз у житті побачив, як убивають людину. Батько намагався затулити мені очі руками, однак він і сам перебував у не меншому стресі, ніж я – все ж таки не кожного дня розстрілюють з автоматів серед білого дня мирних мешканців.
Ми виїхали з Донецька наступного ж дня і взяли з собою по спортивній сумці з обмеженим набором речей і трохи грошей. Ми сподівалися, що повернемося дуже скоро, ми вірили, що таке пекло не може тривати в нашому місті довго. Воно ж розумне і практичне для того, щоб піддатися на спокусу бути розграбованим і зґвалтованим. Мама з нами не поїхала. Випадок із розстрілом не вразив і не отямив її. Вона лише стенула плечима, мовляв, а що ж ви хотіли, не потрібно було знімати ополченців на телефон…
Батько був уже знайомий із Семеном Семенченком (ми знали його за справжнім ім’ям, але я буду називати його так, як називають усі), і одразу пішов у батальйон «Донбас», якого ще не існувало навіть на папері. Вони називалися «чорними чоловічками» і по факту створили незаконне збройне формування. Як вони згодом перетворилися на батальйон – це тема окремої розповіді.
В Іловайськ відділення батька потрапило 22 чи 23 серпня. До того вони несли службу в Червоноармійському, але їх, як і всіх інших «донбасівців», що не знаходилися в Іловайську, підняли і направили спочатку в Курахове, на базу, звідкіля вже забрали геть усіх. Батько згадував, що до нього, як старожила батальйону, перед відправкою до Іловайська підходили зовсім молоді хлопці, що знаходилися в підрозділі кілька днів або тижнів, їх навіть ще не оформили. «Що нам робити? – запитували вони. – У нас немає на руках жодних документів. Комбат обіцяв, але нам досі нічого не видали». Батько не знав, що їм відповісти. У підсумку майже всі новобранці взяли зброю і поїхали в Іловайськ, при виході з «котла» багато хто з них загинув. Пам’ятаю, як батько з друзями намагалися з’ясувати долю Бета, хлопця, якого він знав особисто, але ці люди зникли безслідно, пропали назавжди для рідних та історії, їх навіть не можна зарахувати до тих, хто зник безвісти. Бо як може пропасти безвісти той, хто офіційно не числився як боєць батальйону?
При виході по «путінському коридору» броньований мікроавтобус «Ощадбанку», в якому знаходився батько, йшов посередині колони. Вони всі там дивувалися тому, що замість однієї колони зробили дві. Що колони йшли не в бойовому порядку. Що їх не попередили про можливий бій. Що чомусь їх приєднали до «Дніпра-1». Хоча там було чому дивуватися з самого початку штурму, батьку, наприклад, знайомі розвідники розповідали, що тільки в останні дні до Іловайська зайшло не менш, як 250 бойовиків, що там – міцні укріпрайони, що на українську армію там чекають давно. Не дивно, що операція провалилася.
На самому початку руху автобус «спіймав» осколок у заднє колесо, і для того, щоб їхати далі, бійці розійшлися по інших машинах. Полтава, який кермував бусом, кинув шланг і постійно підкачував шину. Доки колона йшла по рівній дорозі, по них стріляли з мінометів і стрілецької зброї метрів із 400–500, та коли техніка перевалила за гору, почали бити метрів зі ста в упор із птурів і танків – і тут почалося справжнє пекло. Машини від пострілів розліталися на друзки, броня горіла, вибухав боєкомплект. Батько побачив на дорозі двох бійців зі свого взводу – Пилю і Хромого – і затягнув їх усередину. Техніка, що ще залишалася неушкодженою, ринула з гори, рятуючись від обстрілу, на склі залишалися «сніжинки» від куль, по бортах барабанив свинцевий дощ. Одна з куль таки пробила скло і потрапила Хромому в голову – застрягла у вилиці.
Автобус промчав по полю і влетів у Червоносільське. Батько сидів біля самого виходу і першим вискочив на дорогу. Він побачив кілька танків, що вели вогонь по українських солдатах.
– Швидше, – закричав батько, – всі на вихід! – та його ніхто не чув. Бійці сиділи в автобусі, зігнувшись, закривши голови руками.
Тоді він буквально викинув їх із салону – Пилю, Хромого, Грека… Батько встиг побачити, як мужньо веде бій екіпаж однієї з наших бех – вони прикривали вогнем і своєю бронею бійців, що відступали до села, бог знає, скільки життів вони врятували. Увечері того ж дня батько побачив, що цю беемпешку пропалило пострілом із танка наскрізь: весь екіпаж згорів, від них залишилася лише купка попелу – це були зовсім молоді, дев’ятнадцять-двадцять років, хлопці-контрактники. Поруч, обпалені, наче вуглики, за два, півтора метри від машини лежали троє бійців – постріл застав їх на броні. Вони загинули, як справжні воїни, каже батько, однак ніхто не знає ані їх імен, ані прізвищ. Цих та інших хлопців і досі розшукують родичі, я знайшов їх світлини в спеціальній закритій групі в соціальній мережі, яку створили бійці, що вийшли з «Іловайського котла».
Після того як батько викинув із автобуса своїх товаришів, він деякий час пам’ятав тільки землю – танк ввалив снарядом в автобус, і якби не німецький кевларовий шолом, то, напевне, я б не знав, що писати сьогодні. Шолом розламало, вивернуло всередину, але голова у батька міцна, також майже кевларова, і він обійшовся тяжкою контузією. Його витягнув Мороз, Кішка зробила знеболювальний укол. Пиля якийсь час водив його за собою по Червоносільському, як собачок водять на повідку.
Ті з бійців, хто після розстрілу в «коридорі» зберіг присутність духу, намагався організувати супротив, але були й такі, що ховалися за стінами і в підвалах. Для поранених в одній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.