Читати книгу - "Гра у три руки"

Дика втома оволоділа нею раптово. Воно й не дивно. Скільки можна! Так товктися по цьому світі як вона — будь-хто запариться. Коли довго працюєш на тренажері, у м'язах виникає біль від гострої перевтоми. Але на неї намагаєшся не зважати, бо в тому й користь тренування. Продовжуєш через «неможу». Та настає мить, коли край... Щось подібне відбувалося саме тепер, щоправда, не з м'язами — якимось іншим елементом організму, котрому ще більше потрібна витривалість, адже він визначає усе. Елемент з невідомою назвою, адже душі у нього нема.

Лягти і відпочити — просто зараз. Ні, не те. Щойно голова торкнулася подушки, Ірина звелася на ноги. Не допоможе. Враження, що саме тепер, хоча гірше давно позаду, життєві оберти стали максимальними, не покидало її. Саме від цього «пливе» голова та їде розум. До чого тут коньяк?

Відчинивши двері, вона хапнула холодного повітря. Над дахом на тлі чорного неба пропливали сиві снігові хмари. Внизу серед інших машин заснув, скупо припорошений снігом, її «Лендкрузер». Якби запустити двигун та, не вмикаючи передачі, поставити ногу на «газ» і так довго тримати, поступово підтискаючи більше й більше. Вуха майже реально вловили зростаючий звук та вібрацію кузова. Сильніше й сильніше. Оберти двигуна зростають, салон хитає, він гріється, п'ючи бензин і кидаючи вихлоп. Від деренчання болять вуха не лише її, а й довколишніх. Стрілка тахометра доходить до червоної межі, а потім зашкалює. Здається, потужний апарат готовий розірватись. А руху вперед нема. Скільки це може тривати?

Щось подібне відбувалося і з нею самою. Витримувати більше неможливо. Понад усе захотілося спокою. Вже, негайно. І не того, що настає ненадовго, коли тіло заспокоюється на ліжку й на короткий час непритомніють думки. Справжнього. Такого, щоб припинилися муки. І більше ніколи...

Вона нахилилася через поруччя, які виявилися надто високими і неприємно тиснули в груди. Зазнати наостанок болю не хотілось, а туди, униз продовжувало тягнути з непереборною силою. Там спокій. Такий, що гамує все, розв'язує будь-які проблеми. Ще одне зусилля — і муки скінчаться, просто усе, що робиш, вона звикла робити по-людськи.

Ірина підсунула ящик із журналами і стала на нього. Майже повний, тому верхня кришка лише ледь-ледь увігнулася. Стояти м'яко, і тепер перила сягали низу живота. Зручно. Лише один рух уперед. Далі — свобода та спокій. Тільки б не трапилося чогось такого, що перешкодило б! Ця думка злякала. Проте Ірина таки спромоглася на погляд назад. Ні, усе нормально. Звідти не кликало нічого. Отже, рішення виважене.

Тіло похилилось уперед. Пальці обхопили гладке поруччя. Кульбіт у темряву, яка ніскільки не лякала, відбудеться швидко та безболісно. Незважаючи ні на що, її життя закінчиться щасливо. Вага перенеслася на руки, і нога намацала стіну позаду, щоб відштовхнутися. Все, годі розтягувати задоволення!

Позаду задзижчало неприємно й нав'язливо. Забутий телефон на журнальному столикові.

Дідько! Навіть у таку мить це паскудне життя намагалося набридати до останнього, пхаючи палки у колеса. Навіть тоді, коли знайдено вихід і проблеми близькі до остаточного розв'язання. Чорти б забрали! Можна не зважати і зробити оце кінцеве зусилля, але так неприємно, коли в останній момент щось муляє, заважає. Їй завжди вдавалося добитися високоякісного життя. Чому ж закінчення має бути капарним? Зараз. Вона навіть не дивитиметься, хто доривається. Проте смартфон невдало замовк ще до того, як рука торкнулася корпуса. Ніхто не телефонував, це був сигнал про надходження есемески. Ще б, Новий рік, як-не-як...

Ірина дуже поспішала, тому випадково торкнулася пальцем сенсорних кнопок, коли табло ще світилось, і незнайомий номер, одразу збільшений на весь екран, таки потрапив на очі. Зовсім незнайомий. А перші слова есемески, які завжди одночасно з'являлися рядком нижче, чітко давали зрозуміти, що це аж ніяк не вітання. Більше того — повідомлення про лист електронною поштою, адже інформація, яку комусь припекло відсилати їй за годину до Нового року, не влазила у допустимі обсяги смс.

До Вас випадково потрапила...

Яка в біса різниця, що потрапило до неї, коли все вирішено? Маса справ, її особистих, надважливих відсунуті геть, навіть викреслені назавжди з порядку денного, щоб тепер перейматись отаким?! Але як збиратися втихомиритися, коли воно до останнього сидітиме маленькою скалкою у свідомості, що бажає спокою? Справжнього, коли ніхто й нічого... Гаразд. Власне, що таке зайва хвилина перебування на цьому світі порівняно з тим, що позаду? І тоді вже нічого не перешкодить.

Клацнувши по табло, Ірина відкрила текст. Вона надзвичайно поспішала, тому, щойно встигло зафіксуватися зображення, очі вже механічно бігли рядками.

До Вас випадково потрапив цей електронний лист. У старі часи людина, яка зазнавала катастрофи на морі, клала подібне послання у пляшку, довіряючи свою долю хвилям. У мене — повна життєва катастрофа, хоча зі стороннього погляду і не скажеш, усі інші можливості зарадити собі вичерпані, а більший океан, ніж інтернет, годі уявити. Я завжди намагавсь у житті боротися до кінця, але це таки край. Оцей лист — остання надія. Мені не потрібні ні гроші, ні якісь інші пожертви, я справді на безлюдному острові, й це жахливо. Якщо Ви не можете або не бажаєте мені допомогти — «киньте» листа назад, нехай пливе далі, до когось іншого. Якщо ж Вам зовсім байдуже і Ваш телефон або комп'ютер стане кінцевим пунктом цього послання, то я, найімовірніше, загину.

З повагою — Вадим.

Добігаючи поглядом до останніх рядків, Ірина зрозуміла, що читає вже не лише очима. Написане сприймала й осмислювала. На перший погляд людина, котра надіслала листа, як не дивно, перебувала у схожій з нею ситуації — «більше не могла». Так, цей Вадим також більше не міг. От тільки...

Порівняння напрошувалося само собою, проте відмінність — кардинальна, принципова — відразу ж впадала в очі. Той, хто підписався Вадимом, на відміну від неї ще на щось сподівавсь і, вперто не бажаючи «заспокоюватися», продовжував до останнього чіплятися за життя. І тоді вона знову майже реально відчула отой свій стан, у якому перебувала у фіналі боротьби з Дроботом. Воно відчулося раптово, не те що свідомістю, — усією шкірою, всім тілом. Коли останні надії тануть, а ти продовжуєш хапатися за пилюку, не те що соломинку. Бо хочеш вижити. Бо любиш життя.

Ось що відбувалося з Вадимом. Ірина заплющила очі. Якби тоді, коли вона потребувала хоча б маленької допомоги, хтось зовсім незнайомий, проте байдужий та безжальний, одним рухом або ж, навпаки, бездією відібрав у неї той останній примарний шанс... Це був