Читати книгу - "Сестри крові"

— ...зарізяка, — підхопила я.

Вона зиркнула на мене здивовано.

— Що ти мала на увазі?

— Ну, голубонько, якщо вже всі тут перед тобою розкрилися, то пора й тобі.

Вона зміряла мене хмільним поглядом і погодилася:

— Звісно, якщо вже тут усі одне ціле, то було б дивно, що я біла ворона. Ні, я шпигую і часом... ну, часом... інколи когось виряджаю на той світ. Чого вже тут соромитися? — Вона спазматично розреготалася. — Це ж, либонь, закономірно? Що я закохалася в ката? Правда? В кого ще я могла закохатися, як не в ката? А зрештою, я теж кат. Ми обоє кати. Чудова пара — кат і почвара!

— Це прекрасно, — промовив Ульріх, — що ми зійшлися в одному місці. Давно я в такій кумпанії не бував. При дворі Карла Великого я мав честь спілкуватися з самим Астаротом, Аґасфером, себто Вічним Жидом, і Мелюзиною водночас. Це був незабутній бал. А ніч із Мелюзиною — ще незабутніша. Ми були мокрі, як хлющ. Шкода, мені не вдалося її посмоктати, бо вона геть безкровна, там помиї в жилах, а не кров. Ве-е-е... Я був розчарований.

— Так виглядає, — сказав Йоган, — що облозі Львова настав кінець. Козаки з татарами отримають викуп і рушать далі, а нам треба впорядковувати своє життя.

— А що буде з Големом? — запитала я.

— Буду його оберігати до наступної нагоди. На жаль, не вдавалося його раніше розбудити, а то б він себе ще й під містом показав.

Анрієта повернулася до мене й запитала пошепки:

— Що мені робити? Ну, порадь.

— Ти ще недавно переконувала мене, що тобі жінки подобаються дужче.

— Ну й що? Хіба одне одному заважає? Просто коли він мене обняв, я відчула таке, чого не відчувала ще ніколи: мене обнімав не якийсь там дженджик, а справжній лицар з м’язистими руками. Я готова була розчинитися в ньому. Він жонатий?

— Ні. Мав служницю, з якою жив, але вона загинула.

— О, це добре.

— А ти що — вже готова звити сімейне кубельце?

— Чом би й ні? Не одна з наших так зробила. Але всі вони мусять приховувати своє заняття від чоловіків. А я не мушу. У мене буде чоловік-кат.

— І тебе не лякає, що тебе будуть усі цуратися, що ти під час служби Божої сидітимеш з ним десь у куті на окремій катівській лаві, а в шинку для вас теж буде окремий столик і окрема лава? Ти не зможеш ні з ким розбалакатися, а житимеш у домівці між обома мурами без сусідів.

— Ой, не лякай мене. Я завжди почувалася відлюдьком. Монастир з нас виховував світських краль, та до кінця не виховав, — вона зиркнула на мене, примружившись. — Але ти ж мене не будеш цуратися?

— Не буду.

— То мені й досить.

— Ти ще не знаєш, чи він тебе захоче.

— Вже хоче. Оце зараз піду до нього.

— Здається, вони полягали спати.

— То й чудово. Я заспіваю йому колисанку, — вона розреготалася і, заточуючись, повихляла на діл.

Після того, як 26 жовтня останні загони гетьманського війська відійшли, кораблі знову почали причалювати в порту. На одних повернулися втікачі, інші привезли харчі й товари, і знову заклекотіло звичне торгове життя, хоч і не таке сите, як раніше. Скинули кітви й іспанський ґалеон та корсарський «Стрибог». Я прийшла попрощатися з капітаном Марком, він уже довідався від Марка Проклятого, що я не чоловік, а жінка, і зиркав на мене з глумливою посмішкою.

— От же ж, як ти нас обкрутила! А я й не туди! — хитав він головою, випускаючи з люльки запашний дим від іспанського тютюну. — Оце скільки згадую тебе на кораблі, то ніяк не знайду бодай одного ґанджу, який би міг тебе видати.

— Я ж бо не рік і не два вдавала хлопця. Так що мені було нелегко назад у жіночий образ повертатися. А ви як? Вирушаєте знову на лови щастя?

— Нас гішпанці найняли. Отой їхній принц Іван. Досі ми човпли їх, а тепер будемо їм помагати. Він найняв ще півтисячі козаків, які попливуть з ним.

У цей час і справді надійшли рівною лавою козаки, без метушні почали сідати в човни й чалити до ґалеону. Міщани чудувалися їхній дисципліні: «От якби королівські війська були такі карні та чемні!» Корсари теж дисципліновано надувалися на корабель — і козаки, що були на боці Хмельницького, хоч і не штурмували міста, і поляки з литвинами, які стояли на валах. Тепер вони знову одна команда. Є чому подивуватися.

На покладі ґалеону я упізнала знайомих іспанців, а серед них Алонса, він прикладав до ока далекогляд і розглядав мене та перешіптувався з товаришами. Хтось мені ззаду затулив очі, я не могла вгадати, хто це, врешті здалася — це був принц Хуан.

— Їдьмо з нами, — запрошував мене на корабель, — будеш при іспанському дворі як троянда процвітати.

Я подякувала й сказала, що хтозна — можливо, ще завітаю до Мадрида. На цьому ми обнялися, я попрощалася з капітаном Марком і не встигла далеко одійти, як мене хтось покликав. Я озирнулася й побачила Гертруду, вона була зодягнена в світло-брунатний ловецький одяг, на голові мала такої ж барви капелюх з розкішним пір’ям, а на ногах лискучі сап’янові чоботи, що при ході порипували. З оздобленої златоглавом перев’язі звисала шпага з різьбленим руків’ям і двома сталевими перетинками, що захищали руку. За нею траґач ніс дві великі торби. Ми кинулися одна одній в обійми й розцілувалися.

— Яка несподіванка! — тішилася я. — Ти хоч би написала.

— Хотіла зробити тобі несподіванку. Сіла на перший-ліпший корабель і ось я тут. Проведеш мене до гостинниці? Яка тут найкраща?

— Ой, через облогу зараз всі гостинниці занепали, після того, як у них селилися жовніри та втікачі. Але я тобі можу запропонувати оселитися в моїх друзів.

— Це де?

— На Знесінні. За Високим замком. Мій товариш Йоган Калькбреннер винаймає там цілий палац. Місця доволі. Ось наймемо бричку й поїдемо.

Вона погодилася, а за хвилю ми вже торохтіли бричкою на Знесіння, уклавши її торби на заднику.

— Що тебе привело до Львова? — поцікавилася я.

— Ну, по-перше, хотіла побачити тебе. Я, до речі, привезла