Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

принісши за собою густі спиртові випари. Кашкет збитий на потилицю, шинель розстебнута. Не відрізнити від босяка, аби не старанно начищені хромові чоботи. Вони блищали, запах вакси почав перебивати запах алкоголю. Офіцери, які за Полярним колом давно, частенько носили на службі бурки — але не цей.

— Я зі зміни. — Смоляков не сказав, доповів, відрапортував, старанно зачиняючись при тому зсередини. — Ти припиняй, Галушко. Не жартуй зі мною більше, не треба.

Говорив капітан чітко, язик не гуляв. Виказували очі: незваний гість був п’янішим, ніж будь-коли.

— Вам би відпочити, товаришу капітане. — Я намагалася говорити спокійно, навіть усміхатися. — Знаю ті ваші нічні чергування.

— Нічого ти не знаєш. — Він скинув кашкета, знайшов на стіні цвяха, почепив, долонею пригладив волосся. — Чи знаєш? Ти тут усе знаєш, Галушко. Ну, коли так, мусиш знати, як офіцери повинні відпочивати після тяжкої служби.

— Ви вже відпочиваєте, — вирвалося в мене.

— Ти на що натякаєш? — Дивно, ані нотки лютої, лише здивування. — Загинули люди, Домно. Не тепер, ось кілька днів як. Знаєш, хто їх убив? — Смоляков стукнув себе кулаком у груди. — Усе на нашу голову... Мені казали товариші, у цих краях бунтів не було ще два роки тому. Спокійно так... Ну, не те щоб... Людського сміття багато, помиїв вистачає. Для того ми тут, перевиховуємо. — Капітанові думки помітно плуталися, він ледве добирав потрібні слова, хоч говорив і далі чітко. — Так знаєш, хто убив радянських солдатів та офіцерів? Твої друзі!

— Про що ви?

— Не роби круглу пику, Галушко!

Я не встигла оговтатися — Смоляков ступив упритул, стиснув обома руками мої плечі, дихнув густими противними випарами в лице.

— Пустіть! Мої друзі нікого не вбивали! У мене нема тут друзів-убивць!

— Хохли! Чи скажеш — ти не з них? Сама хохлушка! У вас усіх для нас дулі в кишенях! І каменюки за пазухами! Поки сюди хохлів не везли, бунтів не було! Тямущі люди казали: тільки ви воду мутите, ваша погана порода!

— Дайте нам спокій! І ви спокій будете мати!

Нічого такого в думках не мала ще п’ять хвилин тому. Усе через Данила: зрозуміла про нього більше, ніж від нього почула. Мовчить — а на лиці все написане. Гордість охопила, не бачена й не знана раніше. За всіх нас, від тата з мамою починаючи.

— Ага! — Це був вигук переможця. — Камінь за пазухою, так точно! Показуй! Зараз показуй, чи сам дістану! Камінь сюди, сучко, ну!!!

Одну руку Смоляков грубо запхав за викот сукні. Я спробувала пручатися — й капітан відважив ляпаса, аж голова мотнулася, мов у ганчір’яної ляльки. Світ довкола знову загойдався. Тим часом Смоляков часу не гаяв — уже штовхав до ліжка, виціджуючи крізь зуби:

— За всіх відповіси, хохлушко. За всю вашу погану породу. Опираєтесь, постійно опираєтесь. Хто сказав, що сили на вас не знайдеться. Була сила, є й буде. Усе робитимеш, коли скажу і як скажу.

— Ні!

— Жити хочеш? Хочеш, хочеш, всі хочуть! А я на пальцях доведу, що з тими бандерівцями ти була в змові! Думаєш, на тебе справи в нас нема? На батька твого, мамку! До сьомого коліна підніму! Борза вона, бачте! Може, про Чечелів, мироїдів буржуйських, поговоримо? Тут чи в кабінеті — де скажеш.

Тепер у мене потемніло в очах. Довкола голови ніби хто накрутив товстий шар вати. Дотепер не могла собі уявити капітанову затятість. Закортіло мене зламати й так припекло — за три місяці все підняв. Розкопав, де ніхто не порпався раніше. Йому треба влади наді мною, а через мене — над усіма, хто мав змогу й силу не даватися, не коритися, не...

Ноги підломилися.

Я впала на ліжко спиною поперед.

Смоляков навалився, притиснув, спробував навіть поцілувати в губи. Укусила до крові, тільки роздраконила. Знову вдарив, тепер уже в бік. Випростався, скидаючи шинель, жбурнув на підлогу. Портупею лишив, я бачила кобуру з пістолетом.

Раптом капітан утратив рівновагу.

Завалився, як стояв — прямо.

Я почула звук глухого удару потилиці об підлогу.

Змогла видихнути й підвестися не відразу. Скільки часу то забрало, секунди, хвилини, вічність... Поки сповзла й стала на рівні, внизу, біля моїх ніг, усе вже було скінчено.

Данило, майже голий, помітно виснажений й попри те — шалений, затятий, безжальний, пальцями сильно надавив капітанову МДБ на очі, втискуючи їх у череп якомога глибше.

А потім, ставлячи жирну крапку, перетиснув руками його горло.

Рятівник не просив: я сама сіла Смолякову на ноги.

6

Іншого місця, ніж під ліжком, для мертвого капітанового тіла теж не знайшлося.

Заштовхали ми труп дуже вчасно. Офіцер здійняв гармидер, не чути його штурму міг хіба глухий. Тож коли раптом усе затихнуло, я тривожно чекала появи цікавих і стурбованих. Знову місцеві звичаї зіграли на моєму, точніше — відтепер уже — на нашому з Данилом боці. Обережно постукали хвилин за тридцять. Я відповіла, не відчиняючи. Запитали, чи все добре. Я стримано відповіла: нормально, дякую. Цікаві відступили, й Бог знає, що подумали: або мені вдалося спровадити Смолякова якимось дивом, або, навпаки, він домігся нарешті свого й тепер лежить у моєму ліжку.

Мені б дуже хотілося, аби він узагалі не приходив.

Чи дивом оговтався й відступив сам.

Зараз треба не лише вигадати переконливу версію, куди подівся капітан, але також позбавитися тіла. Бажано — знайти спосіб відтягнути його чимдалі звідси. І відвести від себе підозри, що не видавалося можливим. Смоляков мусив заступити на чергування. Він пішов зі служби сюди, поскандалив. Далі мав би податися на квартиру. Проте сусіди його не побачать, про що чесно скажуть колегам, щойно ті почнуть шукати пропажу.

Домна Галушка — остання, з ким капітан спілкувався.

Візьмуться за мене — і все, більше не житиму.

Поки міркувала так, Данило знову вдягнувся. Він мав величезне бажання допомогти мені. Та витягнути звідси труп офіцера й непомітно затягнути його кудись далі від очей, аби не скоро знайшли, не під силу було навіть тому, хто зовсім недавно зухвало вирвався з табору.

— Утопити у виходку[38], — запропонував після коротких роздумів. — Пролізе в дірку, весь.

— Там йому саме місце, — погодилася я. — Знайдуть швидко. Ти підеш, мені каюк.

— Нікуди не піду.

— Дякую. Гаразд. Тоді — гаплик нам обом. Довго під