Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

На світанні прийшли вартові з кривими клинками та попровадили його перед Ільдракові очі. І знову демонічна латунна статуя рипучим голосом проголосила ті страхітливі тортури, які він мав зазнати. І цього разу юнак побачив у неосяжній залі інших бранців, включно з екіпажем і купцями з галери — вони теж чекали початку тієї згубної відправи, яку мали учинити Мучителі. 

І знов у тлумищі глядачів, не наразившись на докори з боку вартових, до юнака протиснулась Ільваа й промурмотіла йому слова розради; тож Фульбра піднісся духом й приготувався хоробро зустріти жахіття, провіщені пророчою латунною подобизною. Й воістину відважне та сповнене надії серце треба було мати, щоб витримати усі тортури того дня… 

З-поміж інших речей, про які навряд чи годиться згадувати, Мучителі змусили Фульбру дивитися у дивоглядне чаклунське дзеркало, яке вони тримали перед ним. У люстрі тім його власне обличчя відбивалося таким, яким мало стати після смерті. Застиглі риси, в які юнак пильно вдивлявся, вже позначилися зеленаво-синявим мереживом розкладу, а плоть в’янула, западалася так, що крізь неї прозирали гострі кістки, й ставало дедалі виразніше видно, як сильно вона поточена червою. І увесь цей час чув юнак страдницькі стогони та сповнені смертної муки крики інших бранців, які лунали усією залою. Коли це раптом побачив Фульбра інші обличчя: мертві, набряклі, зі зрізаними повіками та здертою шкірою, вони, здавалося, наближалися до нього ззаду та юрмилися навколо його власного відображення у дзеркалі. Вони були мокрі до рубця й сочилися водою, наче волосся витягнутих з моря трупів, і в пасмах їхнього волосся заплуталися водорості. А тоді юнак відчув холодний та вогкий доторк і, озирнувшись, збагнув, що ті обличчя у люстрі були не видивом, а справжнім відображенням мерців. Підняті з морських глибин згубним чаклунством, увійшли вони, немовби живі люди, до Ільдракової зали й заглядали Фульбрі через плече. 

Серед тих мертвяків були і його власні раби, плоть яких морські чудовиська пообгризали до самих кісток. І, зблискуючи очима, що бачили лише порожнечу смерті, посунули раби на юнака. Й під Ільдраковим чаклунським примусом їхні зловмисно оживлені трупи почали нападати на Фульбру, дряпаючи його обличчя та вбрання своїми напівоб’їденими нігтями. І Фульбра, від огиди мало не зомліваючи, боровся проти власних мертвих рабів, які не впізнавали голосу свого господаря й були глухі до його слів, неначе тортурні колеса та диби, які пускав у діло Ільдрак… 

Небавом трупи потопельників облишили юнака й, стікаючи водою, подалися геть, а Мучителі роздягли Фульбру та поклали навзнак на палацову долівку, міцно його прип’явши до плит підлоги залізними кільцями, якими обхопили юнака за коліна та зап’ястки, за лікті та за щиколотки. Тоді кати принесли до зали викопане з могили і вже майже з’їдене тіло жінки, в якому, копошачись на оголених кістках і темних клаптях зогнилої плоті, кишіли міріади личинок мух. Це тіло вони поклали по праву руку від Фульбри. А ще вони притягли дохлого чорного цапа, який лише нещодавно почав розкладатися. Це падло вони поклали по його ліву руку. І тоді ціла хвиля голодних личинок, то здіймаючись угору, то опадаючи вниз, поповзла тілом Фульбри справа наліво… 

По завершенню цієї тортури на юнака чекало ще багато інших, які були однаково мудровані, жорстокі й ретельно продумані та призначалися для задоволення короля Ільдрака і його підданців. І Фульбра відважно витримав усі ті муки, наснажений думкою про Ільвуу. 

Одначе день добіг кінця й змінився ніччю, а молодий король у своїй в’язниці чекав на дівчину, та намарно. Світильники пломеніли ще кривавішим багрянцем; до оббілованих мерців, які плавали в морській каверні, додалися нові трупи; і дивні змії з роздвоєними тілами, невпинно звиваючись, зринали з незглибних безодень, й здавалося, ніби їхні рогаті голови незміримо роздуваються по той бік скляної стіни. Але минула ніч, а Ільваа, яка обіцяла його звільнити, так і не прийшла. Та хоч у Фульбриному серці знову запанував розпач, а жах уп’явся в нього своїми вимоченими у свіжій трутизні пазурами, юнак відмовлявся втрачати віру в Ільвуу, переконуючи себе, що її затримала чи стала на заваді якась непередбачена невдача. 

На світанку третього дня його знову привели перед Ільдракові очі. Цього разу латунна подобизна, проголошуючи денні тортури, прорекла юнакові, що його припнуть до адамантового колеса, і, лежачи на тому колесі, він муситиме випити змішаного із зіллям вина, яке назавжди вкраде його королівські спогади і попровадить його беззахисну оголену душу в довге паломництво жахливими й мерзенними пеклами, а тоді поверне її назад, до зали Ільдракового палацу й до понівеченого тіла на тортурному колесі. 

А тоді від гурту душогубців відокремилися декілька жінок. Безсоромно сміючись, вони вийшли наперед і ременями з драконячих кишок прив’язали короля Фульбру до адамантового колеса. І по тому, як його вже припнули до знаряддя тортур, перед юнаком постала та сама дівчина, Ільваа. Із безсоромною переможною посмішкою, в якій проглядала неприхована жорстокість, вона підійшла та стала коло Фульбри, тримаючи золоту чашу, що містила у собі змішане із зіллям вино. Вона глузувала з його глупоти та легковірності, через які той повірив її обіцянкам, а решта Мучителів — і жінки, й чоловіки, ба навіть Ільдрак на своєму латунному престолі — зайшлися гучним і злостивим сміхом, глумлячись із Фульбри та всіляко вихваляючи Ільвуу за віроломство, в якому вона повправлялася на юнакові. 

Тож Фульбру охопив такий темний розпач, якого йому ще ніколи не випадало відчувати. Те нетривале, жалюгідне кохання, що було народилося посеред скорботи та агонії, нараз згинуло в його серці, залишивши по собі тільки просяклий жовчю попіл. А втім, вдивляючись в Ільвуу сумними очима, не вимовив юнак ані слова докору. Він більше не бажав жити і, прагнучи швидкої смерті, згадав про чарівний перстень Вемдіза. Пригадав юнак і Вемдізові слова про те, що станеться, коли він зніме персня зі свого пальця. Той перстень із самого початку видався Мучителям дешевою абищицею, тож і досі залишався на Фульбриному пальці, однак його руки були міцно прив’язані до колеса, і зняти персня він не міг. Тож юнак, якому вже несила було терпіти свою гірку долю, вирішив удатися до хитрості. Добре розуміючи, що острів’яни нізащо не візьмуть його персня, якщо він сам його запропонує, Фульбра вдав раптовий напад безумства й несамовито закричав: 

— Коли вже така ваша воля, то вкрадіть мої спогади за допомогою свого проклятого вина, а тоді проженіть мене крізь тисячу пекел і знову поверніть до Уккастроґу — лиш не чіпайте того персня, що я ношу на середньому пальці, адже для мене він коштовніший за численні королівства чи бліді перса кохання. 

Почувши ці слова, король Ільдрак підвівся зі свого латунного престолу й, звелівши Ільвіі відкласти на хвильку частування вином, підійшов до юнака та зацікавлено оглянув Вемдізів перстень, який тьмяно вилискував на Фульбриному пальці та був оздоблений темним самоцвітом. Й увесь той час юнак нестямно кричав на Ільдрака, немовби боячись, що той забере його перстень. 

Тож Ільдрак, гадаючи, що у такий спосіб зможе помучити бранця і ще трохи посилити