Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

раніше, й упізнав молоду жінку на касі. Напередодні купував тут фрукти, і вона навіть дещо його причарувала, так широко усміхалася, а зважуючи йому полуниці, наспівувала впівголоса пісеньку про те, що хоч які солодкі бувають Erdbeere (власне, полуниці), але любов усе ж солодша. Сьогодні, однак, не було ні усмішок, ні співу. Жінка, видно, так сплакалася, що ледь зуміла порахувати решту.

— Наш кайзер уже на небі, — сказала вона і додала: — Прокляття на голову того, хто це зробив.

Прокляття, отже, на його, Стентона, голову. Дивне відчуття.

Плакала і проклинала не тільки продавчиня з продуктової крамнички. Мертві вожді завжди популярніші за живих, і на вулицях багато хто не міг стримати своїх почуттів. Стентонові трапилася літня вже жінка, яка аж у груди себе била від розпачу. Він якось і не уявляв собі щось таке насправді, в реальному житті. Думав, це лише старомодний, заїжджений вислів із тих часів, коли люди полюбляли мелодрами; а проте ту жінку горе пройняло так сильно, що вона гатила себе в груди геть по-справжньому, а інша тим часом намагалася її утішити. Хто не плакав відкрито, той усе одно вигляд мав такий пригнічений і сумний, наче ледь стримував сльози. Словом, усі до одного переживали, вочевидь, національну трагедію нечуваного й небаченого масштабу. Чогось такого Стентон, звісно, сподівався, та все ж розмах народної скорботи його просто вражав.

Так він дістався до своєї вулиці й увійшов у будинок. Щоб потрапити на сходи, треба було пройти через невеликий вестибюль, де чергував консьєрж — мовчазний старигань, від якого Стентон досі чув лише коротке вітання, «Morgen!» або «Abend!», залежно від часу доби. Проте того пополудня консьєрж мовчати не міг.

— Покидьки, — мало не плюнув він у відповідь на привітання. — Свинота. Хробаки. Недолюдки. Нічого, ми їх усіх перевішаємо.

— Кого? — перепитав Стентон. — Кого перевішаєте?

— Соціалістів, звісно, — пояснив старий. — А з ними й анархістів, усю ту революційну наволоч.

— Ну, спочатку їх мала б упіймати поліція, ні? — нагадав Стентон.

— Де вони, ми і так знаємо, — похмуро відказав старий консьєрж. — Не сховаються.

Стентон піднявся у своє невеличке помешкання і, відклавши на потім їжу, відкоркував вино, а тоді відсалютував самому собі у дзеркалі над умивальником і вихилив першу склянку до дна.

Тепер настав час повернутися до списку, який він почав укладати напередодні ввечері. Шеклтон. Еверест. Переліт через Атлантику. Військова служба… Бернадет.

Нарешті можна рухатися далі.

Та насправді тут-таки з’ясувалося, що якраз рухатися далі геть неспромога. Відчуття того, що місію завершено, чомусь не було і квит.

Навпаки, його охопило таке ж сум’яття, як у ті перші секунди, коли він опинився начебто сам у стамбульському погребі, все ще відчуваючи на губах смак м’ятної помади тієї напівголої дівчини-туркені.

Наливши ще склянку вина, Стентон спробував пояснити собі це сум’яття скоєним того дня вбивством. Учинок жахливий, і тому, кого це залишає байдужим, зброю довіряти не можна у жодному разі. Вбивати Стентонові, звісно, доводилося й раніше, але з часом легше не ставало. Так чи інак, це ж лише цілком природний для людини страх перед тим, щоб відібрати життя в іншої людини; він про свій учинок не шкодував. Аж ніяк, якщо вже на те пішло. Був упевнений, що вчинив правильно і мав на це всі підстави. У разі потреби зробив би так само знову.

То звідки ж тоді сум’яття?

Шукаючи якоїсь розради, Стентон дістав з ранця книжку. Ту книжку прихопив із собою з майбутнього; тепер через нього її так ніколи й не буде написано. То була збірка віршів Вілфреда Овена. Одна з улюблених його книжок ще з дитинства.

Він уже не раз і не два перечитував ці вірші, відколи опинився тут, у минулому, бо якось і уявити собі не міг кращого аргументу на користь своєї місії, ніж ось ці моторошні та водночас безмежно зворушливі хроніки тихого героїзму, жахливої бійні й безглуздої жертви. Написані від щирого серця, вірші Овена описували жахіття, яке прагнув відвернути Стентон, проникливіше і пронизливіше за будь-які цифри та статистичні дані.

Думка про те, що в разі успішного завершення його місії Овен напише зовсім інші вірші, додавала йому сил, і то чимало. Замість накласти головою у великій, страшній війні, Вілфред Овен отримає шанс на життя. А разом з ним — і Брук, і Сассун, і мільйони інших відважних молодих людей, життя яких таке ж важливе, хоч їхні імена й згадані лише на воєнних меморіалах, споруджених на міських і сільських майданах, — меморіалах, на які у його столітті мало хто вже й звертав увагу.

Та цього пополудня, попри вино, шнапс і смерть великого німецького підбурювача війни, вірші чомусь не допомагали. Відчуття тривоги і занепокоєння, яке, відколи Стентон вийшов з універмагу «Вертгайм», лише наростало, з жодними сумнівами щодо справедливості його місії пов’язане не було.

Просто на серці було якось бентежно — оце й усе.

Знадвору тим часом доносився дедалі сильніший шум і гамір. Погода стояла тепла, вікно Стентон відчинив навстіж, і от тепер поступово йому вже починало здаватися, наче на вулицю ні сіло ні впало висипало все населення Берліна.

І хоча люди й далі здебільшого плакали, та потім поволі-поволі той плач став тонути в інших, уже не таких мирних звуках. З вулиці долинали крики, співи, а часом і брязкіт розбитого скла.

Ще там деренчали дзвінки, лунали свистки, гуділи клаксони: то влада розставляла тенета, розпочинаючи полювання на вбивцю, якого все одно ніколи не спіймає.

Сидячи у себе в помешканні зі склянкою «лібфраумільху» в руці — вино, попри всю свою «солодку» славу, чомусь гірчило — і прислухаючись до всього цього, Стентон відчував у повітрі дух шаленства і божевілля. Колись йому вже довелося переживати щось дуже подібне: було це в Кабулі, коли американський безпілотник, над яким утратили контроль на землі, врізався прямісінько у школу, вщент її зруйнувавши. Кабульці тоді заполонили вулиці так само, як нині — берлінці. Американцям та й узагалі будь-кому з Заходу стало в афганській столиці геть незатишно. Стентон і його товариші забарикадувалися на базі, де й сиділи безвилазно, зі зброєю напоготові, цілими днями.

Цього разу натовп шукав соціалістів, та Стентон мав підозру, що вже невдовзі ненависть розростатиметься щораз ширше й ширше без особливого розбору. Через відчинене вікно до нього доносилося скандування: «Смерть соціалістам! Усіх на шибеницю!».

Отож-бо й воно: всіх. Не винуватих, а всіх.

Висунувшись з вікна, він побачив, що люди розмахують першими, дуже ранніми випусками вечірніх газет, а тоді зійшов униз і