Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Берлінґейм розреготався.

— Здається, що так само гадала і вся залога корабля, окрім мене, бо ж я уважно стежив за їхніми словами і ясно розумів, про що там ішлося. Знаєш, Ебене, ці вишукані жінки відчайдушно намагались нас обдурити, видаючи себе за тих, ким вони навсправжки не були. Донька замислила цей викрут і по-французьки розповіла про свій задум матері. І коли постало питання заручників, її матінка сказала: «Молю Бога, щоб вони взяли Гаррі, адже тоді ми позбудемося його раз і назавжди і не збідніємо від цього ні на гріш». Зухвала відповідь дівчини була такою: «Жодних сумнівів у тому, що вони візьмуть тебе або мене собі на забаву, якщо тільки нам не вдасться переконати їх у його цінності». «Пхи! — вигукнула мати. — Таж ця тварюка не варта і bouc-merde!» — себто козлячої бібки. На те дівчина відповіла, що цілком поділяє її почуття, але єдиний порятунок полягає в тому, щоб запропонувати себе та прохати, аби відпустили саме його, уповаючи на нашу легковірність.

— Хлопи попервах не купилися на цю заманку, аж поки я не запитав, звідкіля така щира відданість, адже ми бачили, що він за малодушна тварюка, яка весь той час, поки ми збиралися топтати їх, не виказала жодної зацікавленості їхньою долею, і він тільки те й робив, що щось там мимрив крізь сльози, дбаючи лише про себе? На що дівчина відповіла, що хоч то є щира правда, що він не дуже-то піклується про них та радше позбудеться їх, ніж розстанеться з десятьма кронами, вони все одно обожнюють його, як то ведеться у дурненьких жінок, і скорше загинуть самі, ніж дозволять, щоб йому заподіяли якусь кривду. Чоловік на ці слова настільки здумів, що йому від гніву та жаху мову відібрало, і, перш ніж він встиг оговтатися, я сказав, що йому не можна довіряти й відпускати на берег, тож він мусить залишитися нашим заручником, а цих леді слід відпустити по викуп, адже їхня відданість і буде запорукою їхнього повернення. Хлопи були дуже несхильні відпускати цих дівах, але капітан Паунд відчув у моїх міркуваннях здоровий глузд і саме так і наказав вчинити. Того чолов'ягу, закувавши в кайдани, запроторили до трюму, а леді принесли собі нове вбрання зі своїх скринь, і ми спустили на воду шлюпку, щоб відвезти їх на берег; але перш ніж вона відпливла, я шепнув по секрету кілька слів капітану Паунду та, щоб гарантувати їхнє повернення, вмовив його відіслати разом з ними мене, оскільки я, хоча вони про те й не знали, розумію їхню мову, тож заздалегідь знатиму про будь-яку зраду. Йому дуже не хотілося мене відпускати, але я все ж таки наполіг на своєму, і разом з жінками на баркасі ми вирушили до берега. План полягав у тому, щоб Паунд ще декілька тижнів попіратствував і повернувся знову до Мисів, де я і приєднався б до нього наприкінці вересня. Крім того, щоб вгамувати підозри та заздрощі членів команди, що мені випав такий щасливий жереб, я вже окремо оголосив їм, що подбаю про те, аби жінки самі привезли той окуп на корабель, і, коли справу буде зроблено, вони зможуть товкти їх, аж доки релінг не лусне.

— Генрі! — вигукнув Ебенезер. — Не може того бути…

— Зачекай-но, — перебив його Берлінґейм, — поки не скінчиться вся історія. Нас висадили на берег поблизу Аккомака, на східному узбережжі Віргінії, звідкіля ми мали розпочати нашу подорож до місця, де жили ці леді. Коли пристали до берега, було вже темно, бо ж ми турбувалися, щоб нас ніхто не помітив; і вирішивши до світанку нікуди вже не йти, ми, щоб зігрітися, розклали там багаття. Поки ми спостерігали за тим, як пірати підіймали вітрила і, осяяні місячним світлом, відпливали геть, обидві жінки заплакали від радості, і мати, звертаючись до доньки, сказала по-французьки: «Благослови тебе Бог, Генрієтто, одним-єдиним махом ти визволила нас і від піратів, і від свого батька!» Дівчина відповіла: «Ліпше благослови цього легеня, що з нами, який виявився таким дивовижним дурнем, що повірив у мою брехню». «А й справді, — сказала мати. — І хто б міг подумати, що під таким милим видом може ховатися такий бовдур?» Сказавши це, вони розсміялися від власної відваги, аж нітрохи не бентежачись тим, що я можу розуміти кожне їхнє слово, і, продовжуючи цю забавку, дівчина виголосила: «А й справді, він таки привабливий, цей бахур, матінко, і ні тобі, ні мені ще не доводилося проводити ніч з таким, як він». «І ніколи не довелося б, — відказала та, — якби нам не вдалося позбутися Гаррі. Визнаю, що якби лиш він один погрожував мені, я б уже дозволила йому той ґвалт і зберегла б наші гроші. Однак я б не хотіла, щоб він тебе зачіпав». «Гай-гай, — відказала дівчина, — не думай, що я збираюся втрачати бодай гріш: цей вродливий бідолаха скоро засне, і ми втечемо або ж вб'ємо його. А щодо мого дівоцтва, то воно для мене лише корок у шампанському, який потрібно вибити, перш ніж почнуться всі ті веселощі». І, дивлячись мені в очі, вона, немовби піддражнюючи мене, сказала: «Що скажеш, приятелю: veux-tu être mon tirebouchon? Eh? Veux-tu me vriller avant que je te tue?[41]».

— Я не знаю цієї мови, — сказав Ебенезер, — але, судячи з того, як ці слова прозвучали, вони були далекі від цнотливості.

— І як тобі не соромно, що ти й дотепер її не вивчив, — дорікнув йому Берлінґейм. — Це прекрасна мова для залицяння. І я не можу передати тобі словами, як мені було приємно чути такі сороміцькі речі, сказані таким милим голоском. «Poinçonnetu mon petit liège»[42] — ці слова й досі стоять у моїх вухах, і від того мене кидає в жар і беруть дрижаки! Я не бачив сенсу в тому, щоб і далі тягнути той обман, тож відповів бездоганною паризійською французькою: «То буде велика честь для мене, mademoiselle et madame, і немає жодної потреби вбивати мене потім, позаяк ваша радість від того, що вам вдалося залишити цих харцизяк, навряд чи перевершує мою». Вони ледь не сконали від подиву та сорому, почувши мене, а надто встидалася дівчина; але коли я пояснив їм, як опинився межи піратів і чого шукаю, вони потроху заспокоїлись і стали дуже люб'язними —