Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

На прикрих поворотах я думав, що перекинеться дубівка – так вона хилила правим бортом – піна шумувала нарівні з очима – ввесь такеляж рипів і дирчав – слабесенькими зайчиками стрибали в хвилі два одсвіти – червоний і зелений – від ліхтарів на вантах.

Раптом Ципурдей так крутонув дубівку рулем, що вітер на мить випав з парусів. У нічній воді ми просичали повз темний, без вогнів, човен – це була очаківська шаланда бурильників. Тоді бурильним способом було заборонено ловити, і очаківці виїхали в шторм без ліхтарів, щоб берегова охорона не попала їх на браконьєрстві. Вони були на окомить від смерти в цей момент, бо бігли із скорістю двадцяти п’яти кілометрів на годину; дубівка потрощила була б їх борт на друзки.

Отож відповідно до страшної небезпеки, що була нависла над нами, бурильники проказали довгу матюшну формулу, яка негайно зникла в шумі штормовому. Старий Ципурдей вибавив нас відповідальности за троє людських життів.

Удосвіта ми вбігли на мілину, ліворуч від причалу. Ми віддали якоря, але дубівку кидало як сірничок на якірному ланцюгові. Треба було пришвартувати корму на голому березі. Ми пострибали в холодну воду і, бредучи по пупа в узбережній мілині, підтягали кінець з корми. Руки почервоніли і наллялись кров'ю, кінець роздер шкіру на долонях, і коли ми підтягли корму й вибрались на берег, то не знайшлося до чого пришвартувати линву. Отже ми стояли й тримали корму проти вітру, поки один шукав і привалював каміння. Трьома здоровенними камінюгами пощастило загальмувати линву в гравії.

Вітер ішов берегом як бритва. Він здіймав гравій убільшки з горошину і сік нам голі ноги. З рук точилася кров, ноги било й пекло як розжареним дротом, але це була тверда земля і жити було прекрасно. Ми покинули линву, налетів шквал і ми, борючись з вітром, тікали в траву. На березі лежав чорний човен; вітер ударив йому в бік і, покотивши його уздовж берега як цигарковий коробок, вкинув у воду. Ми знову витягли його на гравій; уперше в моїм житті я бачив, щоб вітром котило таку здоровенну дерев’яну споруду.

Я пережив одну таку ніч на Дніпровому лимані року тисяча дев’ятсот двадцять восьмого, ще коли риболовля була наполовину в руках приватника. Це було давно, але я пам’ятаю це так, ніби воно сталося вчора.

Рибалка ж це переживає мало не щотижня. Багато дехто й потопає. В цей самий шторм на морі потопло з півдесятка шаланд рибальських. Та це було літо, а в літеплій воді можна довго триматися. Восени ж і зимою рибалки потопають швидко – холодна вода стискає дихання, спиняє серце, корчить ноги і людина йде на дно.

VIII

Рибалка стрибає в мілководдя зимою, тягне обмерзлу линву, хукає на руки, одягає плащ-винцераду,[168] виїжджає в бурю і рано чи пізно не вертається додому.

У районах малого рибальства – до таких належить Дніпрів лиман – парусне судно – це покищо основна одиниця фльоти. Артіль «Чорноморець», приміром, має двоє моторів на сто сімдесят парусних шаланд. Але й ці два мотори не ловлять, а тільки возять рибу. У Лимані дубівок буває мало, а найбільше човнів, що звуться «очаківська шаланда».

Очаківська шаланда – це широке пласке судно, збите з дощок, має висувний кіль на шкафуті, парус і клівер. На такій шаланді буває пара або ж дві важких весел і проріз у кормі, щоб гнати її одним веслом, орудуючи ним як пропелером. Шаланда не має звичаєм ні трюму, ні кают. Усе її широке дно можна навантажити рибою, а хоч кавунами і все ж таки можна буде маневрувати і управлятись коло парусів. Шаланда прекрасно, мов качка, бере хвилю, може ходити наймілкішими місцями, добре йде у вітер і розвиває дивовижну, як на свою куцу конструкцію, швидкість. Шаланда дешева, легка, містка, мілкохідна швидко випирає старокозацькі дубівки. Але в шторм її дуже заливає водою. По деяких місцях парус на шаланді буває шпринговий, тобто не має горішньої рейки.

Держава видає матеріял на клівер і парус, дає гвіздки, дає смолу й пек,[169] і от коли півсотні Шаланд виходять з Вільного Порту на бичка, то п’ятдесят рожевих парусів і п’ятдесят рожевих кліверів грають у тихому морі як дивовижні метелики на шпалерах Вільяма Морріса.[170]

Шпринтові паруси, елястичні й вільні, немов широкі кереї, роблять ранішню фльоту ще подібнішою до зграї химерних живих істот.

Коли ж зовсім немає вітру, то шаланди витягається на берег, і вони як птиці, що граються в піску. Це бунація (штиль); вона ще неприємніша, ніж вітер просто в зуби, бо на веслах далеко не поїдеш. Тоді рибалки теж лежать у піску під парусами. Море викидає в Куті силу підводної соломи – камки. З цієї камки зроблено стіни наметів, її підстелюється, щоб спати, і її ж спалюється під чаєм. На камці лежать рибалки під парусом і грають у карти.

Увечорі в одному наметі під парусом голоси голоснішали і звучали різно. Це скільки рибалок одіткнули пульмана, – пульман це літро горілки. Пульман одразу нагадав рибалкам про кривди, справжні й уявлювані, про те, наскільки кожен з них герой і козак, про те, які вони красиві, молоді і як їх кохають жінки і як ще більше кохали б, коли б самі рибалки того схотіли. Один настирний і дратовливий голос найгостріше відчув усі ті настрої і впосеред усі розмови встрявав зі своїм словом. У примітивній душі цього голоса повнота почувань знайшла собі один примітивний і простий, як солоний вітер, вираз. Була бунація і в тиші далеко берегом лунало слово. «Ма’ть... ма’ть... ма’ть...» – правив своє настирний голос, силкуючись затлумити інші голоси, що не давали йому закінчити фразу. Мартини скіглили у вечірній тиші, хапаючи тюльку. «Ма’ть... ма’ть... ма’ть...» – правив настирливий голос.

IX

Берегом ішли дві жінки – стара й молода; до них долинав настирний голос. Мати нахмурилась і пішла до намету. «Ма’ть... ма’ть...» – правив голос. Дочка спинилася, а мати одкинула край парусу і стала мовчки перед п’яницями, наче вони її накликали. «Ма’ть... ма’ть...» – нарешті переміг усіх настирний голос і закінчив свою думку.

X

«Ма’ть... завтра таки буде низовий