Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Ференц повернув голову. На екрані один із нападників маніпулював чимось поза полем зору камери, навіть не потрудившись знищити її та осліпити втікачів. Ференц змусив себе думати швидше. Щоб встановити вибухівку та підірвати двері, знадобиться не більше двох-трьох хвилин. Росіяни встигнуть зайти в бункер до прибуття резервів. І закінчити справу.

Він відчув, як по спині стікає струмок поту.

- Шафа, – сказала Лєна. Ференц подивився на неї, потім на меблі, потім знову на неї, цього разу з вдячністю. Спільними зусиллями, намагаючись не шуміти, вони пересунули сталевий ящик ближче до входу, а потім поклали його на спину. Ференц самостійно поставив обидва стільці зверху, поставивши їх догори ногами, а потім критично глянув на імпровізовану барикаду. Вона не виглядала вражаюче; І все-таки він сподівався, що нападникам буде трохи складніше потрапити всередину.

Йому ставало все більше жарко. Дихання стало хрипким.

- Пане президенте, будь ласка, станьте позаду мене, – наказав охоронець, рухаючись уздовж стіни, де були двері. Він став на коліна в кутку. Хлопець виглядав спокійним і професійним, але Ференц бачив, що це поза. У охоронника були розширені зіниці, він швидко ковтав слину. Зеленський сховався за нього, перевірив обойму в пістолеті, а потім міцно стиснув рукоятку. Він не намагався грати – він був наляканий, смертельно блідий, і його руки тремтіли. – Вибух нас оглушить і дезорієнтує.

- Дай мені свій пістолет, – попросив Ференц.

Сержант глянув на порожні руки поляка. Без жодного слова він кинув йому пістолет, який вийняв із кобури. Ференц зайняв позицію поруч із Лєною, у протилежному кутку кімнати, за межами лінії вогню охоронця.

За дверима стояла повна, зловісна тиша. Очікування стало майже фізичним відчуттям. Можливо, саме це й мали на увазі нападники: напруга виснажує і послаблює волю до боротьби. Ференц зловив себе на думці, що якщо він помре, то нехай вже це станеться швидко.

Грім вибуху і справді був оглушливим.

Дим надовго знизив видимість до нуля. З тріском розбилася лампа, що звисала зі стелі. Ференц вдруге за останні двадцять хвилин осліп і оглух.

Однак наслідки вибуху також пішли на користь захисникам.

Нападники з шумом увірвалися в кімнату і вже за порогом наткнулися на невидиму барикаду - окуляри нічного бачення справляються з темрявою, але не можуть пробити густий дим від вибуху. Коли перший оператор різко вдарив ногою по металевій коробці, четверо захисників, включаючи президента, одночасно відкрили вогонь. Охоронець витратив всю свою обойму, посилаючи кулі вздовж стіни. Лєна не могла дозволити собі такої екстравагантності: вона стріляла одиночними пострілами у джерело звуку. Нападники впали через шафу або потрапили під кулі. Ференц побачив затінену постать, яка вистрілила тричі, у відповідь брязнула штурмова гвинтівка, і кулі пробили низку дірок у стіні просто над його головою. Він поправив, прицілившись у спалахи. Черга замовкла. З місця, де перебували двоє українців, пролунали постріли з пістолета, і тут же пролунала ще одна черга – охоронець уже змінив обойму.

Ференц вистріляв патрони до кінця. Бойок сухо тріснув. У Лєни теж закінчилися набої. Вони обоє стали беззахисними.

Але більше ніхто їм не відповідав. Президент і сержант припинили вогонь. Зі входу було чути стогін пораненого. А може двох. Темряву розсікав промінь світла ліхтарика, прикріпленого до гвинтівки. Охоронець наказав президенту залишатися на місці, і він рушив до входу, зігнувши ноги та готовий до пострілу з пістолета, а потім відкинув ногою пістолет від кожного з нападників одного за іншим.

– Сім, – сказав він. – Троє поранених, четверо вбитих. Можете підійти, пане президенте.

Ференц навіть не помітив, як зброя випала з його раптово слабкої руки. У нього підігнулися ноги, він сповз зі стіни й залишився там, не в змозі поворухнутися. Важливо було лише те, що він був живий.

***

- Солдати другої батареї, – гукнув капітан, коли вони вишикувались у дві шеренги. – У нас війна. Ворог перетнув кордон. Ми боремося за свою батьківщину. І ми не будемо вагатися. Слава Україні!

- Героям слава! – заревла у відповідь батарея, вражена новиною командира.

- Ми далеко від лінії фронту, але наші завдання не змінюються, – продовжив командир. – Перед нами була поставлена ​​задача максимально швидко привести себе у бойову готовність. Це все, чому ми зараз присвятимо себе. Командир дивізіону визначив графік проведення навчань. Поки що працюємо взводами без стрільби. П’ять хвилин, щоб зв’язатися з родинами, а потім віддати мобільні телефони, добре? Сподіваємось, ніхто цього не приховує, бо якщо нас знайдуть росіяни, ми всі поплатимося головою за дурість одного з них. А потім приступайте до роботи. Виконуйте!

Навчання бою без стрільби. Чудово. Захар, звісно, ​​розумів причини: вони не були на полігоні, в них не було умов для стрільби. Та все ж така вправа клопітка, особливо коли війна може вдарити по артилеристам "Чорного ворона" будь-якої миті.

Поки що батарея про це ще не думала.

Не всі могли додзвонитися до своїх сімей, тому лише деякі щасливчики гарячково розмовляли зі своїми дружинами, матерями та дітьми. Захар належав до цієї групи. Твердим тоном (вчора він не наважився б так говорити з дружиною) сказав Уляні, щоб вона пакувала себе та дітей і негайно виїжджала до Польщі. Та протестувала, плакала; він ніколи не чув, щоб вона була такою приголомшеною. Зрештою благаннями та погрозами йому вдалося вибити обіцянку їхати. Минуло п'ять хвилин, капітан рикнув, мов вокзальний динамік, Захар кинув телефон у спільну сумку, і навчання почалися знову, більш нервові та під напругою, хоч і небагато людей - лави "Чорного Ворону" поповнили порівняно небагато ветеранів – всі повністю усвідомлювали, чим насправді є війна. Більшість вояків, як обслуги гаубиць, так і супроводжуючі машини, були думками подалі від підгостомельських лугів і лісів. Вони думали про своїх близьких і вели військову діяльність механічно, часто помиляючись і витрачаючи час.

Це також стосувалося розрахунку гаубиці під командуванням сержанта Матвійчука, включаючи самого Захара. Сержант викрикував команди й міркував собі. У них була машина, так, але вона була стара і постійно ламалася. Чи зможе Уляна керувати ним? Чи зможе вона в дорозі заправитися? Чи не будуть бомбити дороги? Від Умані до Польщі понад шістсот кілометрів. Чи не атакуватимуть росіяни вздовж кордону, щоб перекрити можливість транспортування постачання з Польщі, а отже, і потрапити до Польщі? Запитань багато, відповідей немає, а якщо й є, то одна похмуріше іншої. Тож він нервово кусав великий палець, недбало віддавав команди, не перевіряв якість їх виконання, а речі, не пов’язані з дружиною та дівчатами, його давно не хвилювали.