Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Ти розумієш, що в твого Андрія тепер будуть величезні неприємності? – Кіра знервовано підвелася на ліктях і з тривогою дивилася на Карину.

Карина взяла одну з пляшок із мінералкою, що стояли на тумбочці, відкрутила кришечку й зробила великий ковток.

– Ну і нехай! Він має за все відповісти! З-за нього, я втратила чоловіка-годувальника, а моя дитина батька. Андрій має бути покараний!

– Якого “чоловіка-годувальника”??? – Кіра була сама не своя від люті,– Послухай, не знаю навіть – в кого ж ти така вдалася, куріпко ти безмозгла! Я, розумієш? Я – твоя мати, і твоя годувальниця, яку грабував твій чоловік-покидьок, який, між іншим… 

Лють брала своє, і Кіра більше не хотіла нічого приховувати:

– Який, між іншим, спав зі мною, заради того, щоб отримати місце комерційного директора, а коли я спекла йому гарбуза, перебрався до Харкова, і охмурив тебе, моя дурненька, тільки заради того, щоб стати моїм зятем і влаштуватися до мене на роботу… 

– То ви з Сергієм були…– у Карини відвисла щелепа.

– Саме так, моя нерозумна, ми були коханцями з цим покидьком!

Карина закліпала круглими від подиву очима:

– То твоя, дитина… твій син… це син…

– Саме так, доню, саме так! І ти зараз намагаєшся переконати мене в тому, що ця людина насправді вчиняла всі свої мерзенні вчинки під впливом якогось там амфетаміну? 

–  Ах ти, стара хтива шкапа! Сергій був моїм чоловіком – хочеш ти цього, чи н, і він одружився зі мною, бо кохав мене! А ти відмовилася від нього і викинула геть зі свого життя! 

– Забирайся звідси! Я не хочу чути цю маячню!

Кіра безсило впала на подушку й заплющила очі. А Карина з виглядом ображеної безневинності встала, мотнула головою й гордо вийшла з палати, грюкнувши дверима.

Кіра лежала й думки крутилися у її голові, немов навіжені. Пройшла година, а може дві. У двері хтось легенько пошкрябав, і вони відчинилися. До палати ввійшов хлопець з довгим світлим волоссям, з бородою та вусами кольору стиглого жита. Це був Андрій.

– Вітаю, Кіро Леонідівно, я – Андрій…

Кіра повільно повернула до нього голову.

– Чого тобі треба?

Хлопець явно не очікував такого холодного прийому. Переминаючись з ноги на ногу він невпевнено почав:

– Якийсь час тому я почав стежити за оборудками вашого… мммм… колишнього зятя…От. А потім, коли стала відома вся правда, Карина чомусь відмовилася зі мною говорити… Може ви якось…

– А навіщо ти це робив? Хто тебе просив про це? Га? – у Кірі знову почала закипати лють...

– Як “хто просив”? Ця людина обманювала вас, державу, мою кохану врешті-решт… Я просто зобов’язаний був вивести цього покидька на чисту воду!

– Ну, вивів і що з того?! Я втратила чоловіка, твоя “кохана” навіть не хоче тебе чути і теж оплакує свого загиблого чоловіка… Чи вартувало воно того? Ні! І жодний бізнес теж того не вартує! Розумієш ти це, чи ні? Ти зруйнував кілька людських життів – з-за тебе загинули люди, жінки залишилися вдовами, а діти – сиротами… То хто після цього покидьок? Скажи мені, хто?!

Андрій стояв і вивчав підлогу під ногами. Сенс скоєнного раптом постав перед ним у зовсім іншому світлі.

– Я, мабуть, піду…

Він розвернувся й повільно пішов до дверей. Раптом вони розпахнулися, і в палату ввійшов Женя. Він був у штатському.

– Вітаю, Кіро! – махнув він рукою до ліжка, – А ви куди зібралися, юначе?

Андрій із подивом подивився на нього:

– Як “куди”? Додому звісно. Нема мені більш чого тут робити.

– Ну, “додому”, я так думаю, не вийде, Андрію.

– Ми знайомі?

Женя із сумом подивився на молодика.

– Особисто – ні. Але, на жаль, мені довелося познайомитися із вашою діяльністю за останні кілька місяців, і я дуже засмучений. Але найбільше я засмучений подіями останнього тижня, винуватцем яких ви стали. Це…

Але Андрій не дослухав полковника – він пхнув його в груди, звільняючи собі дорогу до дверей, і перш, ніж Женя встиг відреагувати, кулею вискочив в коридор.