Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Дона Динора ніколи не була красунею, але мала щось таке, що приваблювало чоловіків, якусь особливу чарівність, але згодом та чарівність узялася зморшками і десь зникла. І тут їй неймовірно пощастило зустріти командора, «ось він, мій щасливий лотерейний білет», — казала тоді дона Динора своїм подругам. Іспанець забезпечив їй майбутнє і купив будиночок неподалік площі Другого липня, де вона й оселилася.

Хтозна, можливо, через страх постаріти в злиднях, заробляючи на кусень хліба розпустою, дона Динора відразу пристала на умови командора і з вельми легковажної особи перетворилася на взірець пристойності та моралі.

А коли Педро Ортеґа пішов на той світ, доні Динорі було вже за п’ятдесят (точніше, п’ятдесят три) і за вісім років їхнього позашлюбного зв’язку вона ще більше відчула смак чеснот і сімейного життя.

Вдячний командор залишив у спадок вірній подрузі, яка відкрила йому світ незвіданих насолод (це ж треба бути таким йолопом, щоб простояти найкращі роки свого життя за прилавком кондитерської й пізнати лише висохле, закоцюбле тіло дружини, вічно похмурої праведниці): крім будинку — притулку гріховних пристрастей, — він залишив їй акції й державні облігації, а також скромну, проте цілком достатню ренту для того, щоб забезпечити їй спокійну старість, яку дона Динора цілком присвятила пліткам та інтригам.

Тепер їй шістдесят із невеличким гаком: різкий голос, нервовий сміх і промовисті жести. Вона мала вигляд неконфліктної, доброї бабусі, та насправді це була «гримуча змія в пляшці, оздобленій пташиним пір’ям». Так поетично висловлювався про неї Мірандау, який здавна був улюбленою мішенню кумоньок-пліткарок. Уперше цю фразу він сказав журналістові Джованні Ґімараєнсу, коли та благовірна вдова, вся мов зіткана з моральності, поверталася з обіду в дони Флор з нагоди приїзду Силвіо Калдаса. Згодом Мірандау філософськи підсумував:

— Що безпутніша дівиця замолоду, то облудніша в старості. Суміш хвойди і святенниці…

— Оте старе дрантя? Що за одна?

— О, колись то була ще та гріховодниця, мала тоді не лише ім’я, а й прізвисько. А скільки всього про неї розповідав Анакреон, він теж було пив із того глечика. Я впевнений, що і ти про неї чув. Усі колись знали її як Динору-Розкішний-Зад.

— То це вона? Славетна Динора-Розкішний-Зад? Боже праведний!

Усе прекрасне минуще, дійшли обидва висновку, споглядаючи позірну доброчесність у такій огидній подобі: дона Динора була низенька, опецькувата, з короткими ногами, широкозада і головаста… Уся в чорному, як і належить взірцевій удові, на шиї медальйон із фото командора, про якого вона говорила винятково як про свого чоловіка, до того ж єдиного в її житті. Людей на кшталт Анакреона вона вважала виродками; такі люди для неї наче й не існували, вона їх просто навмисне ігнорувала.

Дона Динора ніколи не говорила нічого поганого в лице, паскудила позаочі, а в розмові була чуйна, незлостива і милосердна. Так вона здобула опінію святої та божої. Коли ж викривали якусь її інтригу, вона прикидалася жертвою: хотіла, мовляв, добро людям зробити, а натомість має таку чорну невдячність…

Сеу Зе Сампайо, людина мирна і спокійна, рано лягав спати, пояснюючи це своїми надуманими болячками. Зазвичай перед сном любив погортати свіжі газети і старі журнали (старі журнали і давні альманахи він просто обожнював). Зачувши пронизливий голос дони Динори, він у паніці затикав вуха і стримано, проте обурено, як людина, яка вже не в змозі долати огиду, казав доні Нормі:

— Але ж вона й шльондра, такої сучари ще світ не бачив…

— Облиш, Зе, ти мислиш стереотипно, вона не заслуговує на таке ставлення, це дуже мила і добра жіночка, повір…

Хитра дона Динора зуміла повернути довіру дони Норми навіть після історії з Діонісією, коли її престиж сильно похитнувся. Одначе напустити туману сеу Сампайо було не так просто:

— Добра… Хвойда вона, ось хто. Люба, зроби ласку, подбай, щоби ця курва не припхалася до нашої спальні. Скажи, що я відпочиваю, сплю, вмер урешті-решт… словом, кажи, що хочеш…

Та хіба ж могла дона Норма запобігти інтригам дони Динори? На правах щирої подруги та вільно могла зайти до осель найшанованіших і найзаможніших родин. Бідних вона теж не цуралася, але всіляко наголошувала на своїй соціальній вищості; перша опинялася там, де потребували підтримки, одначе завжди тримала бідолах на певній дистанції. Вона пройшла прямісінько до спальні, прочинила двері:

— Дозволите, сеу Сампайо? — Зе Сампайо ненавидів цю здоровецьку голову, «найбільша макітра в Баїї», ще й ота її кінська щелепа, пронизливий голос і штучна дбайливість. — Знову вам нездужається, сеу Сампайо? Я завжди казала: «Сеу Сампайо, попри його дебеле тіло, має вкрай тендітне здоров’я. Щонайменша дрібничка і він уже лежить у ліжку, оточений ліками». Завжди так казала і казатиму: «Якщо сеу Сампайо не берегтиме себе, одного чудового дня він просто вріже дуба…»

Приголомшеному Зе Сампайо так і кортіло витурити її в шию:

— Помиляєтеся, доно Диноро, я здоровий, як бик…

— Чому ж тоді завжди, як я приходжу, ви в ліжку, чому ж не вийдете до нас, не поспілкуєтеся? Ви ж такий ерудований… Усі знають, що ви лише тому не отримали диплома… Ну, гаразд, ви ж знаєте, людям аби попатякати… Якщо на все це звертати увагу… Я от не зважаю на цю пустопорожню балаканину… Ха, бракувало ще цим перейматися, воно просто в одне вухо влетіло, в інше вилетіло…

Зе Сампайо знав, до чого вона веде: натякала на його юні роки, коли він, сидячи на шиї у батька, жив собі на широку ногу. Батько, розлютившись, перестав давати йому гроші, примусив покинути навчання і відправив працювати в магазин.

— Та хай собі побазікають, доно Диноро, хіба можна до всього так серйозно ставитися…

— Ви теж вважаєте, що не варто перейматися всім, що про нас патякають? Так же? — вона витріщала свої бичачі очі, немов Зе Сампайо віщун, здатний прорікати беззаперечні істини.

— Мабуть, так… — Зе Сампайо кипів із люті. — Але знаєте що, доно Диноро? Єдине, чого я хочу, — це спокою і відпочинку… Щоб мені це хоч трохи вдалося, намагаюся напоумити тих, кому, вочевидь, бракує розуму, але поки що мені це не дуже вдається… Скажу вам більше, мені вже це остогидло… Тож дозвольте…

І, взявши до рук газету чи журнал, він повертався до гості спиною. «Ти, Зе Сампайо, справжнє хамло, — казала чоловікові дона Норма, якій було за нього соромно. — Як у тебе язик повертається так розмовляти з доною Динорою, святою жінкою!..»

Але дона Динора і не