Читати книгу - "Останнє полювання"

— Гріх гордині. Я хотіла, аби всі помилувалися моєю перемогою. Якби справу розслідували тільки німецькі фліки, то за таких умов, без жодних слідів чи зачіпок, її швидко закрили б.

Вона сховала ніж і обома руками вчепилася в «Ґлок».

— Ну, все, Ньємане, — сказала вона і злегка натиснула на спусковий гачок, деактивуючи таким чином запобіжні засоби австрійської пушки. — Думаю, ти дізнався достатньо.

Ньємана здивувала простота цього моменту. Він, вона, легкий вітерець, бархатисті промені сонця, схожі на пушок персика, і… смерть на кінчику сталевого дула. Найгрізніший флік Парижа мав померти, як фазан, одного чудового осіннього ранку.

— Шюллер — це твоїх рук справа? — спробував він іще раз, аби виграти кілька секунд.

Графиня завагалася. Вона відпустила гачок, і запобіжники знову стали на місце.

— Шюллер був кмітливішим за вас усіх, — видихнула вона. — Він зумів скласти два і два.

— Тобто?

— Коли він дізнався, що Юрґен прийомний, то зрозумів, що його смерть пов’язана з його походженням. Він також пригадав старовинну легенду нашого регіону про благородну родину, яка всиновляє дитину і позбавляється її, коли та починає вимагати спадку. Родина влаштовує облаву, у якій зайда стає здобиччю… Не так і далеко від нашої історії.

— Він зателефонував тобі?

— Ти й сам це добре знаєш. Хотів поговорити зі мною, поставити мене перед цим збігом фактів. Я поїхала до нього і вбила його. Очевидна помилка, але часу було мало.

Ньєман відчував лише одну втіху, і то слабку: тепер частини пазлу ідеально сходились.

— Лауро, — спробував він переконати її, — не додавай до цього жахіття ще й убивство фліка. У тебе немає жодних шансів викрутитись. Ми знаємо забагато, ми…

— Ворухнешся — я вистрелю.

Це говорила не Лаура, і Ньєман буквально відчув, як розтає від вдячності, коли побачив, як понад заростями ліщини (або чимось схожим на неї: ліщина — чарівне дерево) вимальовується постать Івани: вохряна куртка, руде волосся, руки зчеплені на «Зіґ Зауері».

Його слов’яночка. Його білочка. Вочевидь, вона не послухалася Ньєманових наказів, але цьому він міг тільки радіти.

— Кидай зброю і руки за голову! — живо крикнула Івана, роздираючи лісову тишу погожого ранку.

Ньєман одразу ж подумав про інших мисливців, але далекий гуркіт вертольота повідомив йому ще дещо: Івана знайшла мережу раніше, ніж очікувалося…

Наступної миті флік глянув на Лауру, яка не поворухнулась. Вона все ще могла натиснути на гачок і застрелити хоча б його…

Однак вона опустила руку зі зброєю, і її обличчя потьмяніло, ніби промокальний папір, що всотав чорнильну пляму. Графиня зазнала поразки, тут не було жодних сумнівів. Вона глибоко вдихнула лісового повітря і закинула голову назад.

Від цього у Ньємана перехопило подих. Ця постать, звернена до сонця, зразкова краса під кришталево-чорною гривою, сяяла несамовитою вродою, зрошеною шаленством та гординею.

Тоді вона непомітно підморгнула йому, як на першій їхній зустрічі. Ця фішка не в’язалася з її царственою вишуканістю, але вона могла собі її дозволити.

Взагалі, Лаура фон Ґаєрсберґ могла дозволити собі все.

Наприклад, приставити дуло 45-го до власного підборіддя й вистрелити.

64

Лауру фон Ґаєрсберґ поховали дуже скромно.

На похороні були присутні лише кілька родичів (серед яких і старий Франц), жменька акціонерів, а також батальйон німецьких фліків, аби ніхто не забув про обставини. Однак представники ЗМІ були персонами нон ґрата.

Щойно графиню поховали, усі зникли — граф мусив рятувати власний зад, інші родичі не надто пишалися останніми подіями, а акціонери мали терміново відбудовувати свою обезголовлену групу.

Правду не було розголошено публічно. Ні місцеві фліки, ні офіцери зі штутґартського карного розшуку не висунули Лаурі фон Ґаєрсберґ офіційних обвинувачень у вбивстві Юрґена, а французькі детективи подали рапорти по той бік кордону.

Офіційна версія в Німеччині полягала в тому, що Лаура покінчила життя самогубством у лісі, що могло зійти за зізнання чи, навпаки, за вчинок чистого розпачу через загибель брата — або ж і за те, і за те.

Та й потім, усе, що було в Ньємана та Івани — це усне зізнання померлої, тобто нічогісінько. До того ж чоловік, із яким Лаура нібито провела ніч, коли сталося вбивство, комерційний директор на ім’я Штефан Ґрібе, із невідомих причин відмовлявся переглянути свої свідчення. Перед законом Лаура була очищена від будь-яких підозр.

Натомість Удо арештували за вбивство Макса. Жодного жалю до тих, хто вижив. Його мотив не було з’ясовано остаточно — боротьба за владу, убивство через ревнощі, — але ЗМІ, яких досі стримував страх перед суверенами, пустилися берега, віднині описуючи Ґаєрсберґів як банду вироджених нащадків.

Навіть фліки до кінця не прояснили справжній мотив убивств. Цей сімейний пакт, згідно з яким спадок розігрувався на звичайному полюванні, згадувався лише в рапорті Ньємана та Івани, і ніхто не став про це розводитись. Занадто божевільна ідея, занадто далека від реального світу звичайних людей, які люблять своїх дітей, а полюють на тварин.

Убивство Філіппа Шюллера більше вписувалося в норму: Лаура вбила його, аби ніхто не дізнався, що Юрґен прийомний. Насправді цей мотив також здавався неправдоподібним: жертва не була справжнім фон Ґаєрсберґом, то й що? Таке відкриття не було варте вбивства, хай навіть стало б відомо, що родина підробила видане мерією Фрайбурґа-ім-Брайсґау свідоцтво про народження Юрґена, у якому він був записаний Ґаєрсберґом.

Старого Франца арештували, але відразу відпустили. По-перше, тому, що в нього були найкращі адвокати в Баден-Вюртемберзі. По-друге, тому, що обвинувачення проти нього були неконкретні. Детективи не мали жодного доказу, що саме він керував лісовими дуелями. Що ж до зондербригади, старий не міг відповідати за вчинки лісників і мисливців «Шварцес Блут».

Злочинців засудили, але за незначні правопорушення: спроба залякування французьких поліцейських, розведення забороненої породи собак, утеча з місця аварії в лісі… Там і не пахло обвинуваченнями, про які мріяли Ньєман з Іваною: допомога у вбивствах на «полюваннях», жертвами яких стали Юрґен і Макс, спроба вбивства фліків, напад на неповнолітню ромку…

«Забий», — просто сказав Ньєман своїй напарниці. Попри враження, яке могла створити його затятість у розслідуванні, він не вірив у правосуддя. І ще менше вірив у правду. Важила лише провина, і він був готовий на все, аби витягти її на світ Божий. Але після цього — зізнання, адвокати, судді, вироки… Тут він умивав