Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

Відчуття, що пара поруч, дуже сердита, не дає ні думати, ні бачити, бо очі ріже сором. 

Він не встиг. 

І ще дивно - не може ж моя пара бути ні лицарем, ні його пажем. Тільки не це!

Фон у ролі призначеного державою, тобто Руженою, адвоката, азартно допитує то свідків-наречених, то Валеріана, але ніяких монет в його руках не видно, жодного питання судді він не задав, і суддя досі в рукавичках.

Пара тут, хоч і невидима. На передньому ряду. А це значить, що просто спалити весь цей гадський цирк не вийде.

І треба швидко придумати, як ще, крім спалити тут все вщент, можна висловити незгоду на шлюб.

Бо так по-дурному погубити мою суджену я нікому не дам. 

Стратити мене все одно не зможуть, а екстермінатус від тогорічного випускника, то таке, подивимося.

З виру емоцій і стратагем мене вивели противні укуси уявного друга адептки Тян.

До речі як це? Пара точно десь тут, хоч і невидима, а адептки нема. Може секретарка теж невидима? По-моєму у неї не було таких здібностей. У неї здібність як раз протилежна - її всюди видно і чути. І де б вона не була - говорять тільки про неї.

До речі адепт Валеріан як раз про неї й говорить. Що він тільки-то хотів узгодити останні подробиці, як я вирвав у нього з рук адептку і кудись її дів. Можливо - проковтнув. 

Нікчема, не міг навіть за руку притримати. Убив би поганця.

Фон у ролі адвоката підіймає вказівний палець, показує, що хоче поставити питання свідкові чи обвинувачу.

Ну нарешті прокинувся. Нехай питає і відвертає увагу на себе. Бо я дещо нарешті бачу.

Точніше спочатку відчуваю, як крихітне цунамі гніву дуже повільно, але невпинно насувається на мене. 

І тільки потім бачу, що вишукана зелена прикраса з берета незнайомого пажа нечутно зіскакує на найближчий лист латаття, потім перебирається на той, що поруч, потім ще на один листок ближче до мене.

Дуже повільно, не встигне ж! 

Он суддя відхилив протести Фона й  уже почав виголошувати вирок у першій справі - про зваблення і нечесне покидання дівиць. 

Перші імена й вироки оголошені - Кімора - винен, Панна Ректор - винен, адептка Фіолента - винен. 

Суддя не спішить, бо вирок - це вам не реп. Все повинно бути велично. А я вперше радію, що тих дуреп багато.  Бо мала жабка все ближче. 

Витягую шию якомога далі, кладу морду просто у воду, щоб вона могла завершити ритуал, як тільки доскаче до острівця. Бо з нього я зійти не можу.

Уже дев'ятнадцяте ім’я. Доннеркурвен? От і я кажу, доннерщосьтам. Не при парі будь сказане.

Бо листів латаття більше немає. Перед моєю жабкою смуга води, неширока, як для когось, але для неї майже неподолана.

Моя бідна пара закриває свої прекрасні очі крихітними лапками й сторчака стрибає з листа.

Відчуваю її жах наче власний. Вона що - не вміє плавати?

Як таке може бути - тупо б’є в голові невчасна цікавість. Але інстинкт не підводить.

Я уже втягую воду з озера через зціплені зуби - щоб не проковтнути пару. 

Відлунало останнє прізвище й останній вирок - винний.

І я чую, як наш замковий капелан по-воєнному  чітко вимовляє слова вінчального канону.

І з жахом бачу - двадцять одна претендентка одночасно кидається в озерце - щоб першою схопити мене за руку.

Сьогодні великий розділ, щоб надовше вистачило читати.

Зробимо свій тоталізатор. Як думаєте, хто перший встигне до пана ректора на острів - дві кобри-близнючки, адептки з розбитими серцями чи маленька сердита жабка, що не вміє плавати?

Дуже важливо встигнути, поки замковий капелан проводить обряд. Як тільки  прозвучитьостаннє слово, шанси всіх претенденток зникають.

Бажаю безпечних і гарних вихідних, побачимося в наступному розділі ❤️