Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

І я спробував. Бігав ночами за морозивом і печінковим паштетом, які Лєнка їла разом, а іноді ще й з маринованим помідором, тричі на день готував їй їжу і привозив до лікарні, коли вона потрапила на збереження вагітності, забезпечував їй спокій і навіть без розмов погодився бути з нею на пологах.

У квітні в нас народився син Єгор і життя потекло у новому, дуже динамічному руслі. Часу шкодувати себе вже не було. Я не встигав подумати не лише про минуле, а й про сьогодення. Про те, які у нас стосунки з Оленою та куди вони ведуть.

На той час я вже змінив роботу. Звісно ж, допомогла теща. Вона до народження довгоочікуваного онука подарувала нам ще й машину. Від її допомоги та подарунків я не відмовлявся, чудово розуміючи, що сам я своїй родині нічого подібного дати не можу.

Я приділяв дружині та синові весь свій вільний від роботи час, намагався допомагати Олені по дому, гуляв з візочком, щоб вона хоч пару годин могла поспати, на вихідних возив їх погуляти та розважитися, щоб вона не з'їхала з глузду вдома у чотирьох стінах з дитиною. Я влився в сімейне життя, прийняв його таким, яким воно є і намагався зробити його кращим. І досі вважаю, що я став добрим чоловіком Олені та батьком Єгорові.

Глибоких почуттів до Олени так і не з'явилося. Ми притерлися, увійшли до колії та були зразковими батьками синові. Спільні зусилля нас згуртували, але не більше.

Згодом я став професіоналом і непогано просунувся кар'єрними сходами. І якщо старт мені дала теща, то подальші досягнення – виключно моя заслуга.

А потім усе почало валитися. Єгорові було вже тринадцять. Я прийшов додому після важких переговорів, втомлений і розбитий. Але вечір перетворився на якийсь незрозумілий мені скандал. Все почалося з абсолютно незначної дрібниці: не прибрав склянку в посудомийну машину. Тоді я вперше зірвався, і, грюкнувши дверима, пішов з дому на півночі. Сидів у барі неподалік будинку, пив холодне пиво і дивився футбол на величезному екрані.

Того вечора я зрозумів, що вперше за чотирнадцять років сімейного життя я дозволив щось для себе. І саме цей вечір став каталізатором мого розлучення.

Олена зациклилась на думці, що в мене з'явилася коханка. В наших відносинах з'явилися дикі, необґрунтовані ревнощі. Спочатку я намагався говорити з дружиною, оминати конфлікти і згладжувати кути. Але механізм руйнування вже був запущений, Олену вже несло на всій швидкості. Щоденні скандали, шмон по кишенях та в телефоні. А я збігав із дому все частіше і частіше. Вже розумів, що цим лише більше напружую відносини, але перебувати з нею в одному просторі стало нестерпно.

У такому пеклі ми протрималися ще три роки. Саме протрималися. Перетерпіли. Заради Єгора, який на той момент вже переживав всі ознаки перехідного віку і додатковий стрес йому був ні до чого. Ми не виносили наші сварки напоказ синові. Але він і сам чудово розумів, що між нами відбувається.

Останній рік нашого спільного життя був спокійнішим. Олена працювала адміністратором у приватній клініці. Почала затримуватись на роботі та брати додаткові зміни. Єгор відчайдушно мріяв вступити до авіаційного та стати пілотом. Після школи пропадав у численних репетиторів та на підготовчих курсах. А я після роботи насолоджувався тишею. Рівно до того моменту, як одного разу Олена не з'явилася додому після роботи п'яною в дрова.

Переконавшись, що Єгора немає вдома, з порога поцікавилася:

– Ну що, сьогодні всіх своїх дівок потрахав?

Від цих слів з її вуст я відчув дику огиду. Але віднісся до цього рівно і спокійно, намагаючись не дати конфлікту розвитку.

– Ти випила? Іди приляж, я зроблю тобі міцного чаю.

Я попрямував на кухню, але вона не пішла в спальню, а, хитаючись, пішла за мною.

– Ось де в мене вже ця твоя награна турбота! – вона не сказала це, а прошипіла і рукою показала в область шиї.

Мої очі здивовано дивилися на дружину.

– Награна?! – от же сука! Все, що я робив для них з Єгором, було щиро і від душі і мене її слова зачепили так, що я запустив чашку в стіну!

Олена на секунду завмерла, але потім знову зашипіла:

– Ти думаєш, я не розумію, що ти мене ніколи не любив? Сімнадцять років терпиш мене, прогинаєшся... як ганчірка...

Я здивувався! Тобто я ці роки намагаюся, зі шкіри лізу, і я ганчірка?!

– Думала, згодом полюбиш… але ні… – вона раптом змінила тон на спокійний і трохи жалібний, – помилилась я тоді.

Її агресія кудись моментально зникла, і я теж трохи заспокоївся.

– Не помилилася, Лєн. А в нас було все добре. Жили мирно, виховували сина. Так, може, не було пристрасті між нами. Але я ніколи тебе нічим не обмежив, не образив і ніколи, Олено, не зраджував тобі, щоб ти там собі не думала.

Вперше за останні чотири роки ми заговорили спокійним тоном, без скандалу як нормальні люди.

– Неважливо. – раптом прошепотіла вона. – Я хочу розлучитися з тобою.

Зізнатись, мене здивували не лише її слова, а й тон, яким це було сказано. За останні роки я й сам уже не раз думав про розлучення. Не міг наважитися, відганяв ці думки, хотів дочекатися, коли Єгор закінчить школу і поїде вчитися. Не хотів, щоб це все відбувалося на його очах.

– Я не проти, Олено. Я можу дати тобі все, турботу, гроші, але щастя навряд. Якщо за сімнадцять років не зміг, то й далі тягти нікуди. Одне знаю точно, ми не помилилися тоді. Я не схибив. Я зробив усе, що міг, заради свого сина.

Вона підняла на мене очі, сумно подивилася і посміхнулася на один бік, наче задумавшись, а потім тихо сказала:

– Не твій він син, Льоша…

Мене ніби високовольтним струмом пронизало, всі м'язи звело раптово:

– Як… не мій син?

Далі я чув її, мов у тумані. Звук долинав звідкись здалеку, наче з-за стіни. Перед очима пливла пелена. Вона щось говорила про те, як одного разу бачила мене з Асею ввечері, приревнувала і напилася з горя, потім опинилася з якимсь заїжджим мужиком в одному ліжку і залетіла. А потім у її голові дозрів той жахливий план, який вона й реалізувала.