Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Т…так! — кажу і наближаюся до неї. Жінка міцно хапає мене за руку, наче боїться, що можу передумати, і веде за собою з кімнати. 

Від страху тіло погано слухається, а ноги заплітаються. Здоровий глузд так і кричить, що варто повернутись, але згадка про те, що Дамір відправить мене на аборт, не дає зупинитись. 

Виявляється, у цьому домі багато таємних ходів. Не впевнена, що навіть Дамір про них знає. Покоївка веде мене в кінець коридору, де є ще одні сходи, вузькі та непримітні. Сходимо вниз і зупиняємось за стіною, тому, що внизу чутно голос Спартака. Він розмовляє з кимось телефоном і голос його роздратований.

— Сюди! — шепоче жінка, і ми звертаємо в інший бік. Вже за хвилину виходимо на задній двір і ховаємось у тіні дерев. 

Все це схоже на якийсь шпигунський детектив. Я досі не вірю, що роблю це! Вдруге тікаю від Даміра.

Навіть думати не хочу, що буде, якщо зараз на нас нападуть собаки. Але жінка так впевнено пересувається, що і мені впевненості додає. Охорона залишається десь позаду, як і будинок. Ми виходимо до високої огорожі, і тут я ще більше гублюсь. І як нам перебратися на другий бік? 

Та все виявляється доволі просто. Між деревом та огорожею є невеликий отвір, практично непомітний. Жінка киває, щоб я перелазила, і нетерпляче підштовхує мене туди. 

Добре, що я худа, а то була б на кілька кілограмів товстішою, довелося б повертатися назад. Перелажу доволі просто, а там мене ловить Макс. Відчуваю на собі його руки та завмираю. 

— Таки не передумала, — хмикає і, схопивши за руку, тягне до свого автомобіля. Сідаю на пасажирське сидіння, а він за кермо. 

Автівка зі свистом зривається з місця і везе мене геть від будинку Даміра і від нього самого. 

— Куди ти мене везеш? — питаю у Макса, коли автомобіль їде незнайомим мені маршрутом. 

— А сама як думаєш? Невже реально сподівалася, що я тебе рятувати буду? — фиркає. — Татко зараз на чолі “Альфи”. Ти офіційно донька Борисова. Як думаєш, хто першим віддасть Кравцю все, лиш би тебе врятувати? 

— Ти мерзотник! — кричу і хочу його вдарити, але Макс швидко перехоплює мою руку і починає знижувати швидкість. Зупиняється на узбіччі й повністю повертається до мене обличчям. 

— А ти що думала? Я не янгол, крихітко, і допомагати подружкам свого татка не буду! Зараз ти поїдеш зі мною до Кравця і будеш мовчати. Якщо все мине добре і Дамір не буде робити дурниць, скоро ти повернешся до нього, — випалює сердито. 

— Я не хочу до Даміра! І до Кравця не хочу! — кричу так, що у самої вуха закладає. — Ти можеш просто мене відпустити? 

— І куди ти підеш? — фиркає Макс. — У тебе нічого немає! 

— У мене є моя дитина! — ціджу. — Я вагітна, Максе! 

— Нічого собі, — він якось нервово хмикає і проводить рукою по обличчю. — Ти тому втекла? Татко не захотів бейбіка?

— Ти можеш просто відпустити мене? — питаю ще раз. — Ти кажеш, що не робиш хороших вчинків. Тобто ти готовий віддати мене Кравцю, знаючи, що я вагітна твоїм братиком або ж сестричкою? 

— Блять! Вмієш ти тиснути, куди треба, — фиркає Макс. — Сиди тут. Я зараз. 

Макс залишає салон, і не встигаю я відчинити двері зі свого боку, як він блокує їх з вулиці. Сам сідає на капот автівки та набирає чийсь номер. 

Я вже тисячу разів обізвала себе ідіоткою. Дарма втекла з ним. Але хіба у мене був інший вихід? Що мені залишається робити? 

Макс повертається через кілька хвилин. Розвертає автомобіль і знову везе мене незрозуміло куди. 

— Поясниш, що відбувається? — питаю схвильовано. 

— Поки що сам не розумію, — хмикає Макс. — Цікава ти дівчина, Аліно. Ну думав я, що в дев'ятнадцять років стану старшим братом. Певною мірою я навіть батька розумію. Він, напевно, шокований ще й досі. 

— Ми більше не їдемо до Кравця? — питаю те, що хвилює найбільше. 

— Не їдемо, — підморгує весело. — Я ж не монстр, крихітко. Хоча ні, монстр. Тільки з тобою я буду трохи іншим. Все-таки ти тепер моя мачуха. 

— Дуже смішно, — фиркаю. — Я буду твоєю мачухою, якщо ти помиришся з Даміром. 

— Не буде цього! Ми з ним ніколи не станемо родиною, — Макс більше не усміхається. Здається, достукатись до нього — це щось надреальне. 

Коли автомобіль починає знижувати швидкість, я знову панікую. Помічаю попереду три автомобілі з кортежу Даміра — і серце падає у пʼяти. Тепер зрозуміло, кому телефонував Макс…

Він повертає мене туди, звідки я втекла… Навіть не знаю, радіти мені чи плакати з цього приводу…