Читати книгу - "Зелений дім"

— Мабуть, вони розповідали про свої походеньки та пиятики, — сказала Чунга. — Про що їм ще було розмовляти?

— Десять років, братику, — зітхнув Літума. — Жахливо, як час летить.

— За час, який летить, — запропонував Хосе, підіймаючи склянку.

— Мангачі, коли вп’ються, починають філософствувати. Заразилися від Молодого, — промовив арфіст. — Напевне, вони говорили про смерть.

— Десять років, аж не віриться, — і собі зітхнув Мавпа. — Пам’ятаєш про відспівування Домітіли Яри, братику?

— Наступного дня після повернення з сельви я зустрів отця Гарсію і він не відповів мені на уклін, — сказав Літума. — Не пробачив нам.

— Який там філософ, маестро, — зашарівся Молодий. — Я лише скромний музикант.

— Найімовірніше, що вони теревенили про своє минуле, — сказала Дикунка. — Завжди при зустрічах вони згадували часи, коли були шмаркачами.

— Ти ніколи не жалкував, братику? — спитав Хосе.

— Чи жандармом бути, чи кимось іншим, яка різниця? — знизав плечима Літума. — Ось коли я був непереможним, то бешкетував, бився, але також і голодував, хлопці. А тепер принаймні я добре снідаю й вечеряю. Це вже щось.

— Якщо можна, то я випив би ще трохи молока, — попросив арфіст.

— Зараз підігрію, доне Ансельмо. — Дикунка підвелася.

— Єдине, в чому я тобі заздрю, це те, що ти побачив трохи світу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Ми здохнемо, а з П'юри і кінчика носа не поткнемо.

— Кажи за себе, — буркнув Мавпа. — Мене не поховають, доки не побачу Ліми.

— Добра вона дівчина, — мовив Ансельмо. — Завжди до всіх приязна. Така послужлива й симпатична. А вона гарненька?

— Не дуже, такий собі цурпалок, — відповів Болас. — Коли одягає взуття на високих підборах, то ходить так, що вмерти можна від сміху.

— Але в неї гарні очі, — додав Молодий. — Зелені, величезні, таємничі. Вам би сподобалося, маестро.

— Зелені? — перепитав арфіст. — Напевне б, сподобались.

— Хто б міг подумати, що ти підеш у жандарми і женишся, — дивувався Хосефіно. — А невдовзі станеш головою сім’ї, Літумо.

— Чи правда, що в сельві жінки ходять голі? — поцікавився Мавпа. — Чи такі ласі на любощі, як про них кажуть?

— Ще більше, ніж кажуть, — ствердив Літума. — Доводиться від них відбиватись. Забудешся, і всі соки з тебе вичавлять, не знаю, яким дивом я не повернувся звідти сухотним.

— Отже, можна брати будь-яку, котра тобі до вподоби? — спитав Хосе.

— Особливо, якщо ти з узбережжя, — відповів Літума. — Вони просто шаліють за креолами.

— Може, вона й добра дівчина, але безсовісна, — промовив Болас. — Сплуталася з приятелем власного чоловіка, поки, бідолашний Літума сидить за гратами.

— Не треба так швидко засуджувати, — скривився Молодий. — Належало б спершу знати, як це сталося насправді. Не так просто побачити, що криється під поверхнею. Ніколи першим не кидай каменя, брате.

— А ще потім каже, що не філософ, — зауважив арфіст. — Послухай лишень його, Чунгіто.

— У Санта-Марія де Ньєві було багато жінок, братику? — допитувався Мавпа.

— Можна було міняти їх щоденно, — сказав Літума. — Багато, дуже багато, а що вже палкі, як жодні інші. На будь-який смак — білі, чорненькі, варто лише руку простягнути.

— Якщо їх було стільки і таких, то чому ти одружився з цією? — засміявся Хосефіно. — Бо що не кажи, Літумо, в неї тільки очі гарні, але решта нічого не варте.

— Він так ударив кулаком по столу, що, мабуть, у соборі було чутно, — промовив Болас. — Вони посперечалися через щось, здавалося, Хосефіно й Літума от-от вчепляться один одному в горлянку.

— Вони — мов ті сірники чи іскорки, які спалахують і миттю гаснуть, — сказав арфіст. — Ніколи не гніваються надто довго. Всі п’юранці — люди з голубиними серцями.

— Ти що, жартів не розумієш? — заспокоював його Мавпа. — Ну й змінився ти, братику.

— Вона ж мені як сестра, Літумо, — кричав Хосефіно. — Невже ти думаєш, що я сказав це всерйоз? Сідай, друже, давай вип’ємо з тобою.

— Так уже сталося, що я її кохаю, — сказав Літума. — Це ж не гріх.

— І дуже добре, що кохаєш, — підтакнув Мавпа. — Подай ще пива, Чунго.

— Бідолашка не може призвичаїтися в П’юрі, вона перелякана такою кількістю людей, — пояснював Літума. — Адже тут усе інакше, ніж у неї в рідних краях, ви повинні її зрозуміти.

— Звичайно, що розуміємо, — погодився Мавпа. — Ну, за здоров’я нашої сестрички.

— Вона чудова дівчина, а як піклується про нас, а яку їжу нам готує, — додав Хосе. — Ми всі троє дуже любимо її, братику.

— Добре молоко, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — Не надто гаряче?

— Дуже добре, смачне, — присьорбуючи, відповів арфіст. — А що, в тебе справді зелені очі?

Семінаріо повернувся в їхній бік разом зі стільцем, — та що це таке, що за галас, чи тут уже не можна спокійно порозмовляти? А сержант дуже стримано: ви, сеньйоре, виходите за межі дозволеного, ніхто вас не зачіпає, отож не треба і нас зачіпати. Семінаріо підвищив голос: хто ви такі, щоб тут дзявкати, як захочу, то буду зачіпати, хай би чорт ухопив усіх вас чотирьох разом з тією хвойдою, що вас на світ породила, чуєте чи ні?

— Так і лайнувся? — не повірила Дикунка, кліпаючи повіками.

— І не раз, то був лише початок, — сказав Болас. — Ці багаті землевласники думають, що можуть кожного так облаяти.

Гортензія й Амапола швидко відійшли, а Сандра, Ріта й Марібель, які стояли біля бару, повитягали шиї. Сержантів голос тремтів від люті: — При чому тут хвойда, сеньйоре?

— Якщо тобі не подобається, то ходи сюди, побалакаємо, чоло, — заревів Семінаріо.

— Але Літума не пішов, — сказала Чунга, — Сандра і я стримали його.

— Навіщо ж одразу в сяку-таку матір, коли суперечка точиться поміж чоловіками? — обурився Молодий. — Мати — це найсвятіше на світі.

Гортензія й Амапола повернулися до столу Семінаріо.

— Я не чув потім, щоб вони сміялися або співали гімн, — мовив арфіст. — Після всього сказаного на їхню адресу щось було вже не так.

— Вони втішалися випивкою, — докинула Чунга. — Пляшки на столі не вміщались.

— Ось я і думаю, що коли в людини важко на душі, то цим усе пояснюється, — розмірковував Молодий. — Тому одні стають пияками, інші священиками або вбивцями.

— Піду змочу собі голову холодною водою, — вирішив Літума. — Цей тип зіпсував мені увесь вечір.

— Цілком зрозуміло, що він образився, Хосефіно, — зауважив Мавпа. — Кому приємно чути, що в нього бридка дружина?

— Досить уже з мене цієї пихи, — сказав Хосефіно. — Я мав сотню жінок, я знаю половину Перу, я жив розкішним життям. А він цілоденно торочить нам про ті свої подорожі.

— Насправді тебе злість бере, бо його жінка не звертає на тебе уваги, — вколов Хосе.

— Якби він дізнався, що ти до неї чіпляєшся, то забив би тебе, — попередив