Читати книгу - "Чаротворці, Террі Пратчетт"

та зап'ястя його правої руки розгорнулися, немов в інструкції зі застосування важелів, і невідворотним, як зародження інтелекту, рухом він з важкістю опустив колоду. Почувся звук, немов когось розчавили, обурений писк, і палючий тиск на ногу Койна припинився.

Темна колона захиталася. Зсередини долинали крики й стукіт, спотворені відстанню.

Койн звівся на ноги й уже збирався бігти назад, у темряву, аж тут рука бібліотекаря перегородила йому шлях.

— Ми не можемо просто залишити його там!

Орангутан знизав плечима.

Із темряви знову долинув тріск, а тоді — лиш на мить — настала майже абсолютна тиша.

Однак не абсолютна. Обом здалося, що вони почули далекий, але дуже чіткий стукіт ніг, що зник удалині.

У нього знайшовся відголосок у зовнішньому світі. Орангутан озирнувся й поспішно відштовхнув Койна вбік, коли щось приземкувате й побите на сотнях крихітних ніжок пронеслося переляканим подвір'ям і, не особливо зупиняючись, кинулося в темряву, що наостанок мелькнула й зникла.

У повітрі над тим місцем, де вона була, раптово повіяла метелиця.

Койн вирвався з затиску бібліотекаря й підбіг до кола, яке майже повністю побіліло. Його ноги підняли в повітря трішки дрібного піску.

— Він залишився там! — скрикнув хлопчик.

— У-ук, — по-філософськи відповів бібліотекар.

— Я думав, він встигне повернутися. Знаєш, якраз в останню хвилину.

— У-ук?

Койн придивився до бруківки, так, наче просте зосередження допомогло би йому змінити те, що він бачить.

— Він помер?

— У-ук, — відізвався орангутан, умудряючись натякнути, що Ринсвінд перебуває в місці, де навіть такі речі, як час і простір стають дещо сумнівними; і тому, мабуть, роздумувати, в якому стані він перебуває в цей момент — не має особливого сенсу. Якщо він взагалі перебуває в якомусь моменті часу, це значить, що, врешті-решт, він може з'явитися тут завтра, або, якщо на те пішло, вчора. І зрештою, якщо існує хоч якийсь шанс вижити, то Ринсвінд однозначно ним скористається.

— О-о, — відізвався Койн.

Спостерігаючи за бібліотекарем, який, човгаючи ногами, розвернувся й рушив до Вежі мистецтв, хлопець відчув, що його раптово охопила безнадійна самотність.

— Послухай! — прокричав він.

— У-ук?

— Що мені тепер робити?

— У-ук?

Койн невизначено махнув рукою в бік опустілих руїн.

— Слухай, може, я можу щось зробити? — запитав він голосом, що коливався на межі жаху. — Як думаєш, це хороша ідея? Розумієш, я можу допомагати людям. Певен, що ось ти, наприклад, хотів би знову стати людиною?

Вічна усмішка на обличчі орангутана дещо розтягнулася — достатньо, щоб показати його ікла.

— Добре, я зрозумів, мабуть, ні, — поспішно відповів Койн, — але ж це не єдине, що я можу зробити?

Бібліотекар певний час витріщався на нього, а тоді кинув погляд на його руку. Койн винувато здригнувся й розтис долоню.

Бібліотекар спритно підхопив маленьку сріблясту кульку перед тим, як вона вдарилася об землю, і підніс її до одного ока. Він понюхав її, легенько струснув і прислухався до звуків, які вона видавала.

Тоді примат замахнувся й закинув кульку так далеко, як тільки зміг.

— Що... — почав Койн, але раптово розтягнувся в повний зріст у снігу, а бібліотекар, який штовхнув його, кинувся поверх нього, накриваючи своїм тілом.

Куля описала дугу й полетіла вниз, її ідеальну траєкторію перервало раптове зіткнення зі землею. Пролунав звук, немов тріснула струна арфи, на мить почулося лепетання незрозумілих голосів, порив гарячого вітру — і боги Диску опинилися на свободі.

Вони були дуже злі.

— То що, ми дійсно не можемо нічого зробити? — поцікавився Креозот.

— Ні, — відповіла Коніна.

— Невже лід переможе? — перепитав Креозот.

— Так, — підтвердила Коніна.

— Ні, — заперечив Найджел.

Він тремтів від злості — чи, може, від холоду — і побілів майже так само, як і льодовики, що проносилися під ними.

Коніна зітхнула.

— Ну і як ти збираєшся... — почала вона.

— Спусти мене на пару хвилин десь попереду них, — попросив Найджел.

— Я справді не розумію, як це допоможе.

— Твоєї думки я не питав, — спокійно відповів Найджел. — Просто зроби це. Опусти мене трохи попереду, щоб у мене був час у всьому розібратися.

— Розібратися в чому?

Найджел не відповів.

— Я запитала, — повторила Коніна, — у чому ти маєш розібратися?

— Замовкни!

— Я не розумію...

— Послухай, — сказав Найджел з терплячістю, що межувала з убивством сокирою. — Лід покриє увесь світ. І всі помруть. Окрім нас, звісно. Ми проживемо трохи довше, поки ці коні не захочуть їхній... їхній овес, чи сходити в туалет, чи ще там що. Користі це нам не принесе, хіба що Креозоту вистачить часу написати сонет, чи ще щось, про те, яка раптово наступила холоднеча і що вся людська цивілізація буде стерта з лиця Диску. Тож за цих обставин я хочу, щоб ви зрозуміли, що я не налаштований сперечатися, ясно?

Він зупинився, щоб вдихнути, тремтячи, як натягнута струна арфи.

Коніна вагалася. Її рот декілька разів розтулився і стулився, так, наче дівчина хотіла заперечити, але зрештою передумала.

Вони знайшли невеличку галявину в сосновому лісі за милю чи дві від стада, хоч і тут було чутно їхнє ревіння, над деревами зависла смуга пари, а земля здригалася, наче поверхня барабана.

Найджел вийшов на середину галявини й кілька разів замахнувся мечем — для розминки. Решта задумливо за ним спостерігала.

— Якщо ти не проти, — прошепотів Креозот Коніні, — то я вас покину. У такі миті тверезість втрачає свою привабливість, і я певен, що кінець світу матиме набагато кращий вигляд, якщо дивитися на нього крізь дно пляшки. Якщо тобі однаково, звісно. Ти віриш у рай, о персикощока квітко?

— Не дуже, ні.

— О-о, — протягнув Креозот. — У такому разі, ми, мабуть, більше не побачимося, — він зітхнув. — Як шкода. І все через якусь просянку. Гм. Звісно, якщо випаде якийсь немислимий шанс...

— Прощавай, — обірвала Коніна.

Креозот нещасно кивнув, розвернув коня й зник над верхівками дерев.

Гілки довкола галявини струшували з себе сніг. Повітря сповнилося гуркотом льодовиків, що наближалися.

Найджел здригнувся й впустив меча, оскільки Коніна торкнулася його плеча.

— Що ти тут робиш? — різко запитав він, із відчаєм нишпорячи в снігу.

— Послухай, не хочу пхати носа не в свої справи, — сумирно мовила Коніна, — але що конкретно