Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

У Шести герцогствах рабство ніколи не було загальноприйнятим. Причиною багатьох давніх прикордонних конфліктів між Шокзом і Державами Чалседу є радше питання рабства, ніж суперечки щодо пролягання кордонів. Мешканці Шокзу ніколи не могли змиритися з тим, що солдати, які зазнали поранень чи потрапили в полон, до кінця життя зостануться рабами. Якщо Шокз програвав якусь битву, то майже негайним наслідком цього був шалений наступ на Держави Чалседу, аби визволити тих, кого втрачено в першій битві. Таким чином Шокз відвоював значні території, які первісно належали Державам Чалседу. Мир між цими двома регіонами завжди був нестійким. Чалсед постійно нарікає, що мешканці Шокзу не лише дають притулок збіглим невільникам, а й підмовляють інших до втечі. Жоден монарх Шести герцогств не заперечував правдивості цього.

Тепер головною моєю метою було дістатися Веріті, десь за межами Гірського королівства. Щоб це зробити, я мусив спершу перетнути все Ферроу. А це нелегке завдання. Область обабіч Синьої ріки доволі приємна, але що далі від неї від’їжджаєш, то пустельнішим стає краєвид. Орні землі призначені для великих полів льону та конопель, проте за ними тягнуться розлогі незаселені обшири. Хоча внутрішня територія герцогства Ферроу не є пустелею, та все-таки це рівнинний сухий край, а використовують його лише кочові племена, які переганяють тут череди, шукаючи паші. Коли ж минає «зелена пора» року, навіть вони йдуть звідси, осідаючи в тимчасових поселеннях над річками чи поблизу водопоїв. За дні, що настали після моєї втечі з Трейдфорда, я не раз замислювався, навіщо король Вейлдер Владний узагалі завдав собі клопоту підпорядкувати Ферроу, не кажучи вже про те, щоб зробити його одним із Шести герцогств. Я знав, що мушу йти від Синьої ріки до Синього озера, дістатися на той бік цієї великої водойми, а тоді вздовж Холодної ріки дійти до передгір’я, за яким тяглося Гірське королівство. Та це не була подорож для самотнього чоловіка. А без Нічноокого я таким і був.

У глибині краю немає великих міст, лише розкидані де-не-де примітивні містечка коло джерел, заселені цілорічно. Переважно вони виживають завдяки торговим караванам, що проходять поблизу них. Ведеться торгівля, хоч не надто жвава, між мешканцями Синього озера та Синьої ріки, тим же торговим шляхом товари народу Гір потрапляють до покупців у Шести герцогствах. Я знав: треба якось причепитися до одного з таких караванів. Та те, що очевидне, далеко не завжди легке.

Ввійшовши до Трейдфорда, я скидався на найнужденнішого зі злидарів, якого тільки можна уявити. Залишив я це місто розкішно одягненим, на одному з найкращих коней, будь-коли вирощених в Оленячому замку. Та в ту хвилину, коли я розлучився з Вихором, серйозність мого становища почала мене гнітити. Я мав убрання, яке вкрав, свої власні шкіряні чоботи, свій пояс, капшук, ніж і меч, а ще перстень і медальйон на ланцюжку. У капшуці не було жодної монети, зате всередині зберігалися знаряддя для розпалювання вогню, точильний камінь та багата колекція отрут.

Вовки не створені для самотнього полювання. Так сказав мені колись Нічноокий, і, перш ніж день добіг кінця, я оцінив мудрість цього твердження. Моя їжа цього дня складалася з коренів рябчиків, званих ще рисовими ліліями, та кількох горіхів, схованих білкою у надто помітній криївці. Я охоче з’їв би й білку, що сиділа вгорі й лаяла мене, доки я плюндрував її схованку, та не мав засобів, аби втілити це бажання в дійсність. Натомість товк горіхи каменем, розбиваючи їх, і міркував про те, як одна за одною розвіюються мої ілюзії про себе самого.

Я вірив, що з мене самодостатній і розумний хлоп’яга. Пишався своїми вміннями вбивці, а навіть у глибині душі вірив, що хоч не можу повністю опанувати свій талант до Скіллу, все ж моя сила в ньому не поступається силі жодного скіллера з Галенової групи. Та от не стало щедрості короля Шрюда, мисливських талантів мого побратима-вовка, таємної інформації та змовницьких навичок Чейда, науки Скіллу, яку вділяв мені Веріті, — і що ж зосталося? Голодний чоловік у краденому одязі, на півдорозі від Оленячого замку до Гірського королівства, з невеликими перспективами дістатися хоч туди, хоч сюди.

Хай якими похмурими були ці думки, вони аж ніяк не згладили надокучливості Скілл-наказу Веріті «Йди до мене». Чи хотів він випалити ці слова у моєму мозку? Я в цьому сумнівався, думаю, він хотів лише втримати мене від убивства спершу Регала, а потім себе самого. А все-таки там був примус, і він гноївся, як наконечник стріли в рані. Навіть мій сон заразився неспокоєм, я часто бачив уві сні, що йду до Веріті. Не йшлося про те, що я покинув заміри вбити Регала; по кільканадцять разів на день подумки складав плани, як повернуся до Трейдфорда і підступлюся до Регала якимсь несподіваним способом. Але всі ці плани починалися застереженням «після того, як я дістануся Веріті». Я просто не міг подумати, наче існує щось інше, з вищим пріоритетом.

Кілька голодних днів ідучи вгору річкою, я дістався міста, званого Лендінгом. Хоч і не таке велике, як Трейдфорд, а все ж непогане з себе. Там виробляють багато доброї шкіри, не лише з коров’ячих шкур, а й із твердих свинячих, себто з гараґарів. Іншим головним міським промислом було гончарство. Сировиною для майстерних гончарських виробів — біла глина з-над ріки. Багато речей, які зазвичай роблять із дерева, скла чи металу, в Лендінгу виготовляли зі шкіри чи випаленої глини. Шкіряними тут були не лише взуття та рукавички, але й капелюхи та інші частини одягу, а ще сидіння крісел і навіть дахи та стіни торгових яток. У крамничних вітринах я бачив кухонні дошки і свічники, та що там, навіть відра з гарно глазурованої глини, усі розписані й розмальовані сотнею стилів і барв.

Врешті я знайшов базарчик, де можна було продати все, що хочеш, а при тому ніхто не ставив тобі зайвих запитань. Я обміняв своє розкішне вбрання на вільні штани та довгу робітничу блузу, а на додачу дістав ще й пару панчіх. Міг би сторгуватися й краще, але крамар показав мені кілька коричневих плям на манжетах сорочки, — сумнівався, чи вдасться їх відіпрати. А щодо штанів, то вони неправильно на мені сиділи і втратили форму. Навряд чи вдасться її відновити під час прання. Тож я не торгувався і тішився з укладеної угоди. Принаймні цього вбрання не носив убивця, що тікав із садиби короля Регала.

У крамничці далі по вулиці я розлучився з перснем, медальйоном і ланцюжком, діставши за них сім срібняків і сім мідяків. Це було куди менше, ніж потрібно, щоб приєднатися до каравану, що рушає в гори, але ціна була найкращою з шести, які мені пропонували. Коли я зібрався йти, пухкенька жіночка, що їх купила, боязко торкнулася мого рукава.

— Я б не питала про це, сер, та бачу, що ви у скруті, — соромливо промовила вона. — Тож прошу вас, не образьтесь на мою пропозицію.

— Яку? — спитав я.

Підозрював, що вона хоче купити меч. Я вже вирішив не розлучатися з ним. Однаково не вторгував би досить грошей, щоб варто було йти беззбройному.

Вона несміливо вказала на моє вухо.

— Ваша