Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Мабуть, у кращих українських традиціях влетів у КамАЗ, а той зник з місця аварії, — сказав Борис, не докладаючи, втім, зусиль, аби його міркування вигля­дали щирими.

На ту відмазку Дмитро лише розвів руками. А Павло додав:

— Як то кажуть, швидко мчатимеш — повільно нес­тимуть.

У цей час до кабінету ввійшла Надія і запросила до столу.

Спочатку всі почувалися трохи скуто, як це часто трапляється, коли в одному товаристві опиняються малознайомі люди різного віку і соціального становища, та поволі, завдяки старанням Надіїної мами, яка для кожного знаходила теплі слова, атмосфера набула невимушеної доброзичливості.

Ірина Сергіївна, ще молода освічена жінка, у порусі вдячної відвертості розповіла, що батьки виховували її у ворожому налаштуванні до всього, пов’язаного з ві­рою та релігією. Вона навіть не охрестила власних ді­тей. Та нещастя з дочкою примусило її щиро молитися за неї, і вона відчуває, що успіх хлопців у порятунку Надії, зокрема, є відповіддю на її палкі молитви.

Юрій Андрійович, аби відвернути увагу дружини й дочки від переживань, почав розповідати про свою робо­ту і плани на майбутнє. Згадав, що останнім часом його наполегливо запрошують до владних кабінетів, щоб при­мусово зробити спонсором різноманітних прожектів некомпетентної й зажерливої влади. Це настільки вже ді­стало серйозних підприємців, що вони, навіть тимчасово забувши ревнощі до успіхів одне одного, мають думку об’єднатися задля того, щоб спільно обмежити непомір­ні апетити самовпевнених політиканів, а в ідеалі — роз­почати процес легальної заміни цієї посадової братії.

— Хі-хі! — На подумковому зв’язку у хлопців виник домовик. — Ви лишень не регочіть, але мої однокашни­ки зі школи езотерики розповідають, що у помешканнях чиновників тільки й мови: як би ото їм трохи відгризти грошей і майна в олігархів, самі прагнуть стати олігархами. А тепер виявляється, що капіталісти дуже бажають стати владою. Схоже, що незабаром ці бажання зіштов­хнуться, немов КамАЗ із БТРом, і буде великий бабах.

Тим часом Юрій Андрійович легко зійшовся з Бори­сом, який зробив підприємцю світський комплімент щодо гарного володіння, як на корінного мешканця Донбасу, українською мовою. На що господар відповів, що спеціально вдосконалював її, коли переїхав до сто­лиці та вимушено почав спілкуватися з придворними нового президента. Знайшлося й багато інших тем для розмови. Тож за деякий час Юрій Андрійович пішов з Борисом до свого кабінету. Ірина Сергіївна, пославшись на втому, тактовно залишила молодих людей, а Дмитро поїхав у своїх детективних справах. За столом лишили­ся Надія, Аскольд, Павло та Ілько. Венед нагадав, що добродій Апостол чекає цього вечора на них у таборі. Лахудрик, який нудився у стані невидимості, почав проситися в реальний світ. Павло гукнув Бориса з бать­кового кабінету. Той прийшов з великою, наполовину повною коньячною чаркою в руці. Уся компанія пере­містилася на другий поверх, до Надіїної кімнати.

— Надіє, як ти ставишся до того, щоб посидіти біля багаття на березі однієї дуже чистої річки? Влітку? — запитав Аскольд.

— Ти натякаєш, що наступного разу ми побачимося аж наступного літа? — спантеличено запитала дівчина.

— Можна і так сказати, — всміхнувся той.

Павло та Ілько ледь стримували сміх, а Борис лише здивовано поглядав на друзів. Аскольд попросив дівчину за­плющити очі й не розтуляти, доки він не дозволить. Відтак дістав із неодмінного наплічника Книгу, ство­рив браму і, взявши Надію на руки, переніс її у табір Апостола, як була — в домашніх капцях, джинсах і футболці. Коли вона знову побачила обличчя кохано­го, навкруги буяло літо. Бориса, який з усіх сил нама­гався удавати, що подолання бар’єрів часопростору є для нього звичайною справою, Павло з Ільком прос­то проштовхнули у браму. Із чаркою недопитого коньяку в руці.

***

А у першому столітті починається гроза! Зливи ще немає, але вітер потужними поривами нахиляє при­бережні дерева, вечірнє небо раз по раз освітлюєть­ся синьо-білими блискавками, і зовсім близько гур­котить сильний грім. Величне видовище, хоча і грізне. Багаття ледь тліє. З людей у таборі видно лише двох венедів. Вони охороняють курінь, що ним замасковано стаціонарну браму, яка веде прямі­сінько до Аскольдової шафи у квартирі на Костьоль­ній. Вони мовчки вітаються з Ільком, але дисципліновано лишаються на чатах. Надя і Борис здивовано роззираються. Лахудрик Пенатій нарешті з’являється усім на очі та з притаманною йому цере­монністю вітається з Надією. Здивована, вона майже автоматично відповідає на вітання, починає знайомитись… Їхню розмову на самому початку раптом перериває, невідомо звідки з’явившись, довготелесий моло­дик — цекіст Алєксандр.

— Рєбята, как хорошо, что я вас встрєтіл! Прєдстав­ляєтє?! Мєня похітілі і насільно удєрживают... — Побачивши Аскольда, замовкає.

— Іскандере, не мороч голову добрим людям, — почув­ши розмову, зі свого куреня неквапно виходить Апос­тол. — Щасливий бачити вас усіх разом, діти мої, — звер­тається до гостей. — Нехай Його святая благодать буде з вами! І з тобою також, малий капоснику! — До­дає, помітивши Лахудрика на Аскольдовому плечі.

— І вас вітаємо, добродію Апостоле, — відповідає на благословення Аскольд. — Дозвольте познайоми­ти: Надія, Борис — наші друзі. А це добродій Андрій, першим покликаний Апостол Його.

Борис стріпує головою і непомітно намагається вщипнути себе вільною рукою. Апостол дивиться на нього. Помічає чарку з коньяком, яку хлопець так і тримає у правиці. Андріїв погляд помічає Павло. Від­так бере у Бориса чарку і простягає Апостолові:

— У нашому світі цей напій зветься коньяком. Спро­буйте, будь ласка, тільки обережно і маленькими ков­точками, щоб не обпектися, бо міцний дуже.

— Навигадували усіляких спокус у майбутньому, — бурчить Андрій, втім ковтає кілька крапель. Чарка на­разі лишається у нього.

Надія, як людина, що не вельми переобтяжена знан­ням теологічних міфологем, звістку про те, хто, власне, зараз говорить із нею, сприймає без надмірних емоцій.

— Яз нетерпінням чекаю на вашу розповідь про визволення цієї прекрасної дівчини. — Андрій погля­дом запрошує Аскольда почати.

Цієї миті на землю падають перші краплі важкого теплого дощу. Вітер ущухає.

— Чого стоїмо? Кого чекаємо? — питає в Ілька домо­вик. — Скіпетр Аратти вам навіщо давано, га? — І без паузи звертається до Андрія: — Ой! Ви не уявляєте, добродію Апостоле, як я намучився із цими недолу­гими парубійками. Геть-чисто нічогісінько не можна їм довірити. Ні тями, ні клепки...

Ількова кмітливість, розбуджена нахабним бакалав­ром-домовиком, усе ж спрацьовує майже вчасно — він блискавично вихоплює срібний жезл і створює прозоре склепіння над усіма