Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

— Нехай буде так, як ти просиш. Можеш піднести хреста на тому крутому пагорбі, який ліворуч від гори, де приносимо ми жертви своїм богам, — вказав він ру­кою на гору, яку згодом зватимуть Андріївською або Воздвиженською.

— Дякую тобі, гідний муже. Чи можу я тебе і твоїх жерців та воїнів просити до спільної трапези?

— Це завжди добра і доречна справа, — погодився вождь.

Господарі табору заметушилися, розгортаючи сувої полотна та розставляючи на них прості страви і глиня­ні сулії з джерельною холодною водою. Андрій нака­зав Ількові принести з намету амфору із солодким вином, що прибуло на галері з Херсонеса. Власноруч на­ливши його у щось подібне до великої чаші і за грець­ким звичаєм доливши водою, Апостол ковтнув сам і передав вождеві. Чаша пішла по колу. Так у майбутньо­му Києві розпочався перший офіційний дипломатич­ний обід. Потім вождь зі своїм почтом з великою ціка­вістю оглянули з берега галеру, що заякорилася у гир­лі Почайни, і, попрощавшись, пішли.

Ноги в руки, гайда геть! Програють цекісти вщерть

У понеділок увечері Аскольдові зателефонував Пав­ло і повідомив, що їхня родина дуже хоче зустрітися з ним, Борисом та Ільком, щоб подякувати за порятунок Надії. Потім слухавку вихопила Надя і взяла з Аска слово, що він завтра зранку приїде до них на Печерськ, неодмінно прихопивши своїх друзів. Далі у телефоні почувся голос Юрія Карпенка, який стримано, але щи­ро подякував Аскольдові і також попросив приїхати на сніданок. Від такої атаки відбитися не було жодних шансів. Тому Аскольдові довелося дзвонити Ількові та Борису, аби повідомити, що їм доведеться сповна скуштувати плодів власної шляхетної сміливості. Іль­ко зразу погодився, а от Бориса довелося вмовляти.

Родина Карпенків зустріла їхню компанію повним складом у своїй новій великій, дворівневій квартирі. Мати Надії та Павла, Ірина Сергіївна, виглядала змар­нілою, але цілком щасливою. Вони з дочкою, яка на­прочуд швидко оговталася від пережитого страху, по­ралися коло обіднього столу. А чоловіків Юрій Андрі­йович запросив до свого затишного кабінету. Там вия­вилося, що на них чекає ще один гість — звісно ж, де­тектив Дмитро. Невидимий Лахудрик одразу видав мислений коментар, доступний усім юнакам:

— О, ти диви! Без нього вода не освятиться!

Троє студентів синхронно усміхнулись, а безпосеред­ній венед навіть засміявся. Дмитро виглядав помітно спантеличеним, але одразу опанував себе і заговорив:

— Панове, перш ніж ви перейдете до приємнішої на­годи, що вас тут зібрала, я маю повідомити про деякі важливі обставини. Після того, як ви врятували Надію, нам удалося встановити особи безпосередніх учасників цього викрадення. Артем Крадьков, якого ви прив’яза­ли під ліжком, мертвий. Його вбили його ж спільни­ки — імовірно, ті самі, що на джипах переслідували ваш «Лексус». А от чоловік на прізвисько Лукан, схований за дровами у повітці, вижив: його бандити не знайшли, бо дуже поспішали наздогнати вас. Щоправда, говорити зможе не скоро, якщо взагалі зможе: йому в щоку поці­лили чудернацькою стрілою, що, увійшовши трохи нижче горішньої щелепи, пробила йому язика. Цікаво, хто так влучно стріляє у темряві? — Детектив виразно поглянув на молодих людей і повів далі: — Лукан у лі­карні під охороною міліції. Арсен усе ще на нашій базі і найбільше боїться, що ми віддамо його організаторам злочину. Далі: за фактом смерті Крадькова порушено кримінальну справу, і ви цілком можете виявитися пі­дозрюваними у вбивстві, якщо когось із вас упізнає Лу­кан або хтось із селян запримітив ваші автомобілі. Але найбільшу небезпеку становлять справжні організато­ри викрадення. Річ у тому, що останнім часом Юрій Андрійович інвестував значні кошти в розробку нових енергогенеруючих технологій...

— Даруйте, дозвольте далі мені, — втрутився Юрій Андрійович. Виявилося, що він цілком пристойно говорить українською, коли обставини є менш екстремальними. — Ці інвестиції дали несподівано швид­кий та дієвий результат. Якщо дослідні зразки устатку­вання, розробленого харківськими вченими на моє за­мовлення, запустити у серійне виробництво, то це на порядки здешевить усю систему енергопостачання. Крім величезних прибутків, ці технології здатні при­нести їхньому власникові й великий суспільний вплив. На жаль, про цю розробку довідалися люди з одного міжнародного кримінального угруповання. Цим викраденням вони намагалися досягти одразу двох цілей: банально отримати кільканадцять мільйо­нів та перетворитися зі звичайних бандитів на респек­табельних представників світової еліти.

— А чому вони не спробували отримати технологію безпосередньо у розробників? — спитав Борис.

— Річ у тім, — почав пояснювати Юрій Андрійович, — що коли до мене звернувся молодий інженер з Харкова з ідеєю цієї розробки, то він, розуміючи, наскільки небез­печно для нього бути носієм таких знань, одразу поста­вив умову цілковитого втаємничення його особи. Тому знайти його доволі складно: я забезпечив йому дуже на­дійний притулок в одній неблизькій країні. Він готував технічні завдання на проведення експериментів та роз­робку обладнання, пересилав їх мені, а я розміщав ці за­мовлення у різних інститутах і лабораторіях в Україні та за кордоном, отримував результати і передавав їх вина­хідникові. Тож повну технологічну карту цієї розробки має лише він, його надійний помічник та я. Імена вчених вдається наразі зберігати в цілковитій таємниці. Банди­ти дізналися про винахід майже випадково. Під час про­ведення завершальної серії експериментів у цеху одного з харківських дослідних підприємств ми були вимушені найняти солідну охоронну фірму для забезпечення сек­ретності та безпеки. Вчені працювали у масках, а я вва­жав таку пересторогу зайвою. Один з охоронців, колиш­ній міліціонер, знав мене ще по Донецьку. Йому вистачи­ло клепки збагнути з наших реплік, що ми провели вда­лий експеримент, результати якого коштують дуже доро­го. Як нещодавно встановив Дмитро, саме цей колишній мент і розповів про енергоустановку адвокатові, який обслуговує інтереси вже згаданого міжнародного кримі­нального угрупування. Нещодавно той охоронець заги­нув під час браконьєрського полювання. Цікаво, що й ад­вокат також брав участь у ньому і став свідком загибелі колишнього міліціонера. Отже, визволивши Надію, ви ризикуєте наразитися на серйозну небезпеку. Звісно, все від мене залежне, щоб вас захистити, я зроблю, але й са­мі ви маєте бути обережні.

— Насправді небезпека не надто велика, — загово­рив після короткого розмірковування Аскольд. — В обличчя викрадачі бачили лише мене. Та й то це був Арсен Бабіулін, якого утримують на базі Дмитрового детективного агентства. Вирахувати нас за номерами автомобілів неможливо, бо ми їх заляпали грязюкою.

— До речі, а що трапилося з тим джипом, що гнався за вами до села Долини? —