Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

я відчуваю утруднення дихання і думаю, що в мене серцевий напад, але незначний. Це саме його симптоми — відсутність болю, натомість утруднення дихання і стиснення грудної клітки. Я намагаюся полічити удари серця, але ніяк не можу намацати клятий пульс. Коли ж нарешті я відчуваю слабкі удари, мені стає цікаво, звідки вони йдуть — від променевої артерії чи від багатьох дрібних судин на пальцях, що зараз стискають зап’ястя.

Я налічив двадцять шість ударів за п’ятнадцять секунд. Двадцять шість разів по чотири — це сто чотири удари на хвилину. Потім мені стає цікаво, сто чотири удари — це багато чи мало? Я не знаю, який зазвичай пульс при незначному серцевому нападі — повільний чи пришвидшений. Я чув, що у Б’єрна Борга[29] — п’ятдесят ударів на хвилину.

Потім я міркував про те, щоб розрізати ту артерію, зменшити тиск і дати крові витекти. За швидкості пульсу сто чотири удари на хвилину скільки часу потрібно, щоб мене огорнула повна пітьма? А ще я думав про те, як зробити частішим свій пульс, щоб кров витекла швидше. Я міг сісти на велотренажер! Через кілька хвилин мій пульс збільшився б до ста двадцяти ударів.

Інколи я уявляв, як кров наповнює паперовий стаканчик. Я міг навіть чути, як струмок крові стікає по стінках із цупкого паперу. Можливо, сто крапель наповнять весь стаканчик — а це лише п’ятдесят секунд. Потім я думав, як порізати собі зап’ястя. Кухонним ножем? Маленький гострий ніж із чорною ручкою? Чи лезо бритви? Але ж більше немає нормальних лез: зараз випускають тільки безпечні бритви. Я ніколи раніше не помічав, що час звичайних бритв уже минув. І я також мину. Без пульсу. Можливо, хтось подумає про мене так само, як я думав про застарілу бритву з одним лезом.

Хоча такі леза не зникли. Завдяки моїм думкам вони все ще існують. Знаєте, зараз не залишилося нікого, хто був дорослим у той час, коли я був дитиною. Отож, як дитина я мертвий. Невдовзі, можливо, років через сорок не залишиться нікого, хто колись мене знав. От тоді я буду по-справжньому мертвим: коли не буду існувати більше ні в чиїй пам’яті. Я думав багато про те, як хтось дуже старий є останньою живою людиною, яка знала цілу низку людей. Коли стара людина помирає, уся низка зникає з пам’яті, і мені стало цікаво, хто буде такою людиною для мене. Чия смерть зробить мене справді мертвим?

Останні кілька хвилин Сол говорив із заплющеними очима. Раптом він розплющив їх і звернувся до мене:

— Ви самі спитали про це. Хочете, щоб я розповідав далі? Це розповідь психічно нездорової людини.

— Усе, Соле. Я хочу знати все, через що ви пройшли.

— Найгірше те, що в мене немає з ким поговорити, немає куди піти, немає жодного вірного друга, з яким я наважився б поговорити на цю тему.

— А як же я?

— Я не знаю, чи ви пам’ятаєте, але мені знадобилося п’ятнадцять років, щоб наважитися прийти до вас уперше. Я просто не витерпів би ганьби повернення до вас. У нас так добре виходило, але я не міг подолати сором повернення переможеним.

Я зрозумів, що Сол мав на увазі. Ми працювали дуже продуктивно протягом півтора року. Три роки тому, коли ми закінчували терапію, Сол і я дуже пишалися змінами, яких ми досягли. Наш останній сеанс був веселим випускним — бракувало лише духового оркестру, який би супроводжував його тріумфальний вихід у світ.

— Отож, я намагався впоратися з усім сам. Я знав, що ці листи означають: у них мій остаточний вирок, мій особистий апокаліпсис. Я думаю, що втікав від них усі шістдесят три роки. І зараз, вочевидь, тому, що я не такий швидкий — мій вік, моя вага, моя емфізема, — вони наздогнали мене. Я завжди знаходив способи відтермінувати вирок. Ви пам’ятаєте їх?

Я кивнув:

— Деякі з них.

— Я всіляко вибачався, принижувався, падав ниць, натякав, що в мене прогресує рак (це повсякчас спрацьовувало). І завжди, коли ніщо інше не допомагало, можна було заплатити. Я думав, що п’ятдесят тисяч доларів розв’яжуть проблему зі Стокгольмським інститутом.

— І що змусило вас змінити свою думку? Чому ви вирішили зателефонувати мені?

— Прийшов третій лист. Він прийшов через десять днів після другого. Це поклало край усьому — усім моїм планам, будь-яким надіям на втечу. Це поклало край моїй гордості. Через кілька хвилин після того, як його отримав, я вже телефонував вашій секретарці.

Решту я знав. Моя секретарка переказала цю телефонну розмову: «Я прийду будь-коли, у будь-який час. Я знаю, що лікар дуже зайнятий. Так, через тиждень у вівторок буде нормально — нічого термінового».

Коли секретарка сказала мені про ще один дзвінок за кілька годин («Я терпіти не можу турбувати лікарів, але мені цікаво, чи може він зустрітися зі мною хоча б на кілька хвилин, але трохи раніше»), я впізнав відчай Сола і передзвонив йому, щоб призначити негайну консультацію.

Потім він почав описувати події свого життя, які відбулися після того, як ми бачилися востаннє. Одразу по закінченні терапії близько трьох років тому Сол, видатний нейробіолог, здобув визначну нагороду — шестимісячне стажування в Стокгольмському науково-дослідному інституті у Швеції. Умови були пречудовими: стипендія у п’ятдесят тисяч доларів, жодних додаткових умов, він міг вільно займатися своїм дослідженням і читати стільки лекцій, скільки сам захоче.

Коли він приїхав до Стокгольмського інституту, його зустрів доктор К., відомий клітинний біолог. Доктор К. справляв неабияке враження: він говорив бездоганною англійською з оксфордською вимовою та у свої сімдесят п’ять років мав чудову поставу (майже сімдесят шість дюймів на зріст). Йому міг позаздрити будь-хто у світі. Бідний Сол, зріст якого був близько п’яти футів і шести дюймів, повсякчас витягував підборіддя й шию, щоб здаватися хоча б трохи вищим. Хоча інші вважали милим його вже не модний бруклінський акцент, Сол зіщулювався при звуках власного голосу. Доктор К. ніколи доти не здобував Нобелівської премії (хоча було відомо, що його кандидатуру двічі подавали на розгляд), але був однозначно народжений стати її лауреатом. Протягом тридцяти років Сол захоплювався ним здалеку і зараз, у його присутності, ледве міг наважитися подивитися в очі видатній особі.

Коли Солу було сім років, його батьки загинули в автомобільній катастрофі, і далі він виховувався в родині тітки та дядька. З того часу лейтмотивом його життя були безупинні пошуки дому, любові та схвалення. Невдачі завжди супроводжувалися для нього страшними ранами, які потім довго загоювались, щоразу поглиблюючи його відчуття власної нікчемності та самотності, а успіх приносив нестримну, але швидкоплинну