Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

помітимо ту життєво важливу частину особистості, що виходить за межі нашого визначення. Ефективні стосунки передбачають, що ніколи не вдасться повністю пізнати партнера. Якби мене змусили поставити офіційний діагноз Марі, я б дотримувався тієї формули, яка описана в чинному статистичному протоколі, і він офіційно складався б із шістьох компонентів. Та я усвідомлюю, що цей діагноз лише віддалено стосується справжньої Марі, Марі, яка завжди дивувала мене, Марі з двома посмішками.

Три непрочитані листи

— Перший прийшов в один з понеділків. День почався, як завжди. Увесь ранок я працював з паперами і десь опівдні спустився до під’їзної доріжки, щоб забрати пошту, — я зазвичай переглядаю пошту під час ланчу. І з якихось причин, я досі не знаю чому, у мене з’явилося передчуття, наче в мене буде незвичайний день. Я підійшов до поштової скриньки і… і…

Сол не міг розповідати далі. Його голос затремтів. Він опустив голову й намагався опанувати себе. Я ніколи не бачив його у гіршому стані. На його обличчі читався відчай, і через це він виглядав старшим за свої шістдесят три роки: його повіки набрякли, а очі почервоніли, вкрита плямами шкіра блищала від поту.

За кілька хвилин він спробував продовжити:

— Серед пошти я побачив, що… я… я не можу, я не знаю, що мені робити…

За три чи чотири хвилини, які Сол провів у моєму кабінеті, він довів себе до граничного нервового збудження. Він почав швидко дихати, робити короткі, уривчасті, неглибокі вдихи. Він поклав голову на коліна і спробував затримати подих, але це йому не допомогло. Потім він підвівся з крісла, ходив туди-сюди кабінетом, намагався набирати в легені повітря великими порціями. Схоже було на перенасичення легень киснем, і я знав, що Сол може знепритомніти. Якби тільки у мене був коричневий паперовий пакет, у який він міг би дихати, але, не маючи цього старого народного засобу (такого ж корисного, як і інші схожі методи), я намагався просто заспокоїти його.

— Соле, з вами нічого не станеться. Ви прийшли до мене по допомогу, і саме це я вмію робити. Ми будемо працювати разом. І ось що я хочу, щоб ви зробили… Але спершу просто ляжте ось тут на кушетку і сконцентруйтеся на своєму диханні. По-перше, дихайте глибоко і швидко; потім ми поступово сповільнимо дихання. Ви чуєте мене? Просто зверніть увагу, що повітря, яке заходить через ваші ніздрі, холодніше, ніж те, що виходить. Подумайте про це. Незабаром ви побачите, що ваше дихання уповільнилося, і повітря, яке ви видихаєте, стало тепліше.

Моя порада подіяла більше, ніж я очікував. За кілька хвилин Сол розслабився, його дихання сповільнилося, панічний погляд зник.

— А зараз, коли вам уже краще, Соле, давайте повернемось до роботи. Пам’ятаєте, ми не бачились майже три роки — мені потрібно надолужити упущене. То що ж сталося з вами? Розкажіть мені все. Я хочу почути всі подробиці.

Подробиці — це чудово. Вони інформативні, вони заспокоюють і розбивають страх ізоляції: пацієнт відчуває, що, оскільки я знаю всі подробиці — я знаю його життя.

Сол вирішив нічого мені не пояснювати, а одразу звернувся до останніх подій, тож продовжив історію з того місця, де ми зупинилися.

— Я забрав свою пошту і повернувся до будинку, нашвидку проглядаючи стос звичного мотлоху — реклама, прохання про благодійні внески… Потім я побачив його — великий, коричневий, офіційний конверт зі Стокгольмського науково-дослідного інституту. Він таки прийшов! Кілька тижнів я боявся отримати цього листа і зараз, коли він нарешті прийшов, не міг відкрити його. — Він зробив паузу.

— Що сталося потім? Не пропускайте нічого.

— Здається, що я, знесилений, просто сів на стілець у кухні. Потім я склав конверт і запхнув його в задню кишеню штанів. Почав готувати ланч. — Знову пауза.

— Кажіть далі. Пригадуйте кожну дрібницю.

— Я зварив два яйця і зробив салат. Кумедно, але сандвічі з яєчним салатом завжди мене заспокоювали. Їм їх тільки тоді, коли дуже засмучений, — без салатного листя, без помідорів, без селери чи цибулі. Просто подрібнені яйця, сіль, перець, майонез на шматках м’якого білого хліба.

— Це допомогло? Сандвічі заспокоїли вас?

— Мені було непросто зосередитись на них. Спочатку мене відволік конверт — його гострі краї впиналися мені в сідницю. Я дістав лист із кишені та почав бавитися з ним. Я проглядав його на світло, зважував його в руці, намагаючись визначити, скільки там сторінок. Не те щоб це мало значення… Я знав, що повідомлення буде коротким — і жорстоким.

Попри свою цікавість, я вирішив дати Солові можливість розповісти всю історію з його точки зору і в зручному для нього темпі.

— Розповідайте далі.

— Ну, я з’їв сандвічі. Я навіть їв їх саме так, як у дитинстві, — спочатку висмоктав усю начинку. Але сандвічі не допомогли. Мені потрібно було щось сильніше. Цей лист був жахливий. Нарешті я поклав його до шухляди в моєму кабінеті.

— Так і не відкривши?

— Ні, я його не відкривав. Він усе ще невідкритий. Навіщо його відкривати? Я знаю, що всередині. Слова про те, що я й так знаю, лише роз’ятрять мої рани.

Я й гадки не мав, про що каже Сол. Я навіть не уявляв, який існує зв’язок між ним і Стокгольмським інститутом. На той час я вже вмирав від цікавості, але отримував якесь дивне задоволення, всіляко відкладаючи момент істини. Мої діти завжди з мене сміялися, коли я відкривав подарунок, щойно мені давали його в руки. І моє терпіння того дня було ознакою, що я врешті став зрілим та досвідченим психотерапевтом. Навіщо квапитися? Сол однаково незабаром усе розповість.

— Другий лист надійшов через вісім днів. Конверт був точнісінько такий самий, як і перший. Я поклав його, також не розпечатавши, у ту саму шухляду поверх першого листа. Але ховати їх не вихід. Я не міг припинити думати про них, хоча в той же час не міг думати про них.

— Розповідайте далі.

— Останні кілька тижнів я провів у роздумах. Ви точно хочете почути все це?

— Я впевнений у цьому. Розкажіть мені про ваші роздуми.

— Ну, інколи я уявляв судове засідання. Я постав перед працівниками інституту — вони всі в перуках і мантіях. Я був на висоті. Я відмовився від адвоката і вразив усіх тим, як блискуче спростовував кожне обвинувачення. Незабаром стало зрозуміло, що мені немає чого приховувати. Судді збентежені. Один по одному вони кидаються крізь натовп людей, щоб першими привітати мене й попросити вибачення. Це одна з моїх фантазій. Вона ненадовго заспокоює мене. Інші геть не такі цікаві і навіть дещо хворобливі.

— Розкажіть мені про них.

— Інколи