Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Я піду у край обезів,

Ген у гори, на Кавказ.

Там, за скелями сніжними,

Чей долину я знайду

Тиху, певну та гостинну

І забуду всю біду».

Менший каже: «Не покину

Я степів і рідних рік,

Хоч в біді та небезпеці,

Тут прожити хочу вік.

Тут над Доном оселюся,

Ліпших ждатиму часів,

Хоч би князь той по тім боці

Табором на рік засів.

Прийде час, він таки мусить

Геть піти, і знов для нас

Буде воля, а там, може,

Й щастя принесе нам час».

І розсталися ханенки.

Рік за роком тихо плив.

Старший у землі обезів

У долині тихій жив;

Менший над великим Доном,

Рибу ловлячи, тривав,

І на правий бік, на рідний

Степ, глядів і сумував.

Бо там руськая сторожа,

Знай, стояла у степах,

Через Дон не пропускала

Половецьких горопах.

І як довго та сторожа

Там стояла, йшов сей клич:

«Ще у Києві князює

Мономах, половців бич!»

Аж одного дня доносять

Половецькі рибаки:

«Вільні броди й переходи

Здовж великої ріки.

Уступилася сторожа,

І то вже не відтепер;

Поки ми тут бідували,

Князь у Києві помер!»

Скликав молодий ханенко

Рідних, близьких, свояків:

«Тісно нам за Доном жити,

Не здамось на рибаків.

Грає кров у нас куманська,

Кличе вільний нас простір.

Якби ще лиш нам прикликать

Брата старшого з-за гір.

Вмер вже князь, що нас тривожив.

Сила наша не пуста,

Рушили би ми походом

На їх села та міста!»

Відізвався Ор-музика:

«Був у твого брата я,

Та здається, що даремна

Та забаганка твоя.

Оженився він багато,

Має дім і гарний сад,

Має жінку й гарні діти

І життю свойому рад.

То чого ж у дике поле

З того раю йому йти,

Наражать життя щоденно

Для непевної мети?»

Мовив молодий ханенко:

«Ліпше знаю я його.

Що він там надбав для себе,

Не пожалує того.

Се для нього й не пропаще.

А у нас тут інша річ:

День новий нам засвітає,

Як пройшла понура ніч!

А ти ось іди до нього

І скажи йому, що в нас

Наступила переміна,

Для походів добрий час,

Заспівай для заохоти

Половецьких ти пісень,

Розпали в гарячій крові

Богатирський той огень.

А як не захоче слухать

І покинути свій лан,

Дай йому отсе понюхать

Зілля степове - євшан».

І він пук сухого зілля

Уложив йому в торбан.

У півсумерку вечірнім

Старший ханський син сидів

Перед своїм гарним домом,

На верхів’я гір глядів.

Пурпуром облите небо

Блиски кидало кроваві

На верхи, снігами вкриті,

На провалля синьо-тьмаві.

Перед ним ріка шуміла

По зарінку кам’янім,

Дерева з боків розлогі

Тінню налягли на дім.

Аж тут дід сивобородий

Із торбаном на плечах

Перед ним з землі мов виріс.

Радість блиснула в очах

У ханенка. «От нежданий

Гість рідкий і дорогий!

Чей недаром в мою хату

Ти приходиш раз другий.

Перший раз як був, потішить

Ти нічим мене не міг;

З ліпшими чей новинами

Вдруге ти сюди прибіг?»

Ор ханенкові вклонився.

«Справді, добра новина.

Від тих русів переваги

Вільна наша сторона.

Вмер у Києві той князь їх,

Що вбивав нас і гонив,

Що у нас князів багато

Й вітця твого полонив.

Геть уйшли його сторожі,

Що на Доні стерегли

Його бродів, переходів,

Яких, мимо всіх підходів,

Ми подужать не могли».

«Добра новина,- ханенко

Відказав,- та що мені,

Домовитому хазяйну,

По тій добрій новині?

Я не думаю, щоб наші

Знов за Дон хотіли йти:

Для тих вічних війн, розбоїв

Я не бачу ніякої

Ані цілі, ні мети.

Чей же їх над тихим Доном

Ще ніщо не притиска,

Щоб лилась на Подніпров’я

Знов огнистая ріка».

«Притиска, мабуть,- Ор мовив,-

Коли твій молодший брат

З тим прислав мене до тебе

І велів тобі сказать:

«Надійшла пора помститься

За всі кривди та зневаги,

Які Русь нам наносила,

Надійшла пора звитяги.

Вмер вожак їх найчільніший,

Що їх тяг під спільний стяг.

Що рік в рік на наші вежі

Налітав, як хижий птах.

Вмер, і другого такого,

Знать, не буде вже по нім,-

Тож тепер ми руську воду

Сквапно на свій млин горнім!»

«Гарна річ,- сказав ханенко,-

Та се не для мене річ.

Але ось, мій гостю любий,

Настає вже темна ніч.

Годі тут нам розмовляти!

Що бог дасть, то не напасть.

Прошу до моєї хати,

Будем дещо вечеряти,

А там далі ночувати,-

Завтра ж буде, що бог дасть».

«Передумав я докладно,-

Мовив рано ханський син,-

Твоїх щирих слів значіння

І значіння тих новин.

Закликає брат до себе.

В ньому гра куманська кров.

І у мене кров та сама,

Я ще дужий і здоров.

Та мене не вабить ваша

Вічна помста, ні мета,

Бо вона ні справедлива,

Ні доцільна, ні свята.

Ми кочовники, на Русь ми

Нападаєм від віків;

Що їм кривд і страт робили,

Не було в нас і знаків.

А як нас вони побили

Раз або ж і другий раз,

Думка