Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

А ось і корова. Росла, темна з великими білими плямами на спині, вона довірливо повернула до чужої людини голову. Понюхала, пожувала губами, наче чогось просила, одвернулась.

За дверима, що ведуть од корівника до хати, хтось закашляв, потім почулися повільні шаркаючі кроки.

Дорофій притиснувся в дальньому кутку, зарився в сіно.

Побрязкуючи легким відром, до корівника ввійшла невисока худорлява жінка. Голова пов'язана хусткою. На плечі накинута тілогрійка.

Дорофій ледве стримався, щоб не кинутися назустріч матері.

Корова шумно зітхнула і тихенько замукала.

— Ну, здрастуй, здрастуй! — промовила Домна Петрівна. — Як ти тут ночувала-зорювала?

Жінка обмила і витерла чистою ганчіркою корові вим'я, сіла на стільчик, і рівні цівки молока задзвеніли у відрі.

Замовкли півні. Надворі посвітлішало. Темрява відступила за Дунай, у плавні. На краю неба пробилося рожеве джерельце.

Дорофій затуманеними від сліз очима дивився на матір. Постаріла! Глибокі зморшки поорали лоб, підборіддя і навіть ніс. Тільки брови ті самі: смолисто-чорні, густі, з'єднані на переніссі. Про все забув Дорофій: де бував, що робив, чого приїхав сюди, на Дунай. У цю хвилину він тільки любив матір, тільки бажав їй добра.

— Мамо!.. — покликав він. — Мамуню!..

Чи то шепіт почула Домна Петрівна, чи то материнське серце вгадало, відчуло близькість сина, — вона перестала доїти, тривожно насупилася, глянула в куток корівника, на купу сіна.

— Матусю!.. Матінко!..

В найкращі дні свого життя, у дитинстві, Дорофій так називав матір. Мамочка!.. Матуся!.. Матінка!.. Як заклинання промовив Дорофій ці слова. Благав про пощаду і разом з тим владно вимагав. Мати не має права не бути матір'ю.

— Господи Ісусе Христе!..

Домна Петрівна схопилася. Вірила своїм вухам і не вірила. На спині наче мороз сипонув. Їй хотілося сміятись і плакати од щастя, дивилася в куток, на купу сіна, на темну пляму, схожу на людину.

— Мамочко!.. — Дорофій кинувся до матері, цілував її губи, щоки, шию, руки, голову. Перевів подих, притулився мокрою щокою до її щоки, зажмурився, тихенько схлипував.

— Ти?.. Ти, Дорофієчку?

Натруджені руки Домни Петрівни, що шістдесят років не знали відпочинку, пригортали сина. Знайшли велику родимку над правим вухом.

— Дитинко моя! Прийшов!.. Пробився!..

— Я до тебе, матусю, багато років пробиваюсь.

— І я… щодня, щоночі чекала.

— Ну, от і діждалася. Здрастуйте, мамочко!

— Здрастуй, рідненький!

Яка вона маленька, худа, безпорадна. І як хороше пахне — яблуками, сухими травами, молоком.

Дорофій гладив матір по голові і плакав.

Корова, мабуть, здивована тим, що її перестали доїти, повернула голову до господині і замукала.

Домна Петрівна машинально поплескала корову по міцній атласній шиї. Погляд матері був прикутий до обличчя сина. Дивиться на сорокалітнього Дорофія, пригадує, яким він був. Ось він шукає пожадливими губами материнських грудей; ось уперше посміхнувся; ось ступив перший крок; ось біжить назустріч матері берегом Дунаю, босоногий, у червоній сорочці, нап'ятій вітром.

Згадала той день і годину, коли народився.

Народила його в рибальському човні, на узмор'ї. Сама приймала сина: перекусила пуповину, обмила в солоній морській воді, загорнула в те, що було під рукою, у свою сорочку і рибальські сіті.

— Мамо, матусю!..

В корівнику зовсім посвітлішало. Плескаючи по воді шліцами коліс, пройшов рейсовий пароплав. З ріки потягло ранковою прохолодою.

Несамовито ґелґочучи, здіймались із сільських дворів важкі гуси, підлітали, поспішали на привільні пасовиська.

Рожевів дунайський фарватер. Зоряно світилися крила вітряка. Тьмяно миготів вогонь маяка.

— Ну, мамо, кажіть одверто: всім я тут бажаний? — запитав Дорофій.

— Всім, голубе мій, не сумнівайся! Ой, як же ти тремтиш! Тобі холодно? Ходімо в тепло.

— А Мавра?.. — голос його осікся, перехопило дух. — Заміж не вийшла?

— Не наговорюй на дружину. Одна живе, та ось тільки…

— Ну?

— Не впізнаєш її.

— Чому ж це? Постаріла?

— Все сам побачиш, синку… Ходімо.

Дорофій подивився на двері, що вели в хату.

— Довгенько спати любить. Колись, бувало, до зорі вставала. Розбудіть її, попередьте.

— Нема її вдома.

— Де ж вона?

— Поїхала в Москву.

— Навіщо їй Москва потрібна?

— Потрібна!

— Не заблудиться?

— Це Мавра? — мати посміхнулась.

Дорофій насторожився. Щось тут не так.

— А хлопці вдома?

— І хлопців немає.

— У школі?

— В їхньому віці? Отямся, батьку! Старшому двадцятий пішов, молодшому вісімнадцять.

— Де ж вони? Рибу ловлять?

— Бери вище!

— Не розумію. Чогось недоговорюєте.

— Ох, синку, десять мішків я тобі недоговорюю! — Вона витерла руки ситцевим фартухом. — Ходімо до хати, все розповім… Не упирайся! Іди на світ божий, дай мені роздивитись, який ти.

— Заждіть, мамо! Не можна мені при світлі бути. З того боку я сюди пробився!.. Втікач.

Домна Петрівна не сподівалась од сина таких слів, її очі враз наповнилися страхом.

— Утікач?.. Звідки?.. — прошепотіла похололими губами, і руки безсило опустилися.

— Кордон порушив. Під водою. В масці. Став «жабою», щоб вирватись додому. Ох, мамо, скільки я натерпівся!.. Скільки горя сьорбнув у житті! Не міг більше,