Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

Справді, дивлячись на оце місто, що розкинулось перед ним, на велетенську греблю, на всю неосяжну панораму будівництва, Муратов ніяк не міг припустити, що все це побудовано всього лише за п'ять років.

Ще й не спустились сутінки, а над будовою мерехтять електричні вогні, спалахує електрозварка; над рікою пливе гомін праці.

— Прекрасно, правда? — питала Надія, і очі її захоплено сяяли.

— Але я не думаю, щоб заради цього ви дзвонили мені сьогодні, — сказав Муратов. — Я щодня маю змогу милуватися цією панорамою.

— Звичайно, ні. Але я дуже хочу, щоб ви отак здаля подивилися на наше будівництво. Я відчуваю гордість при одній думці, що і моя праця є отут. А ви не відчуваєте цього?

Муратов мовчав. Погляд його, звернений на будівництво, був задуманий.

— Скільки ж я тут працюю… — сказав він і зітхнув.

— Але ж ви за два тижні встигли вже багато чого зробити! А вчора ви вчинили таке, чого іншим не доводиться зробити за ціле життя. Наша газета збирається про вас нарис вмістити. І я зараз вам щось як скажу, так ви впадете! — сказала Надя, наслідуючи Ніну, і засміялась.

— Що ж ви скажете? — зупинився зацікавлений Муратов.

— Цей нарис доручили написати мені. От що!

— Вам? Нарис про мене?!

— Ви здивовані? Це дуже добре. В понеділок вас сфотографують, а до понеділка я мушу здати в редакцію нарис. Так що ви зараз же починайте розповідати все-все про себе, про свою роботу, про свої думки.

— Ще й з фотографією? — стривожено допитувався Муратов, пригадавши раптом мисливців, що бачили його тоді, як він їх підвозив. Пригадав, і все раптом втратило радісні барви: і вчорашній вчинок, і пошана людей, викликана ним, і наказ начальника управління. — А чого це так вас турбує?

— Та не те, щоб турбувало, а… — Муратов задумався, наче шукав підходящих слів. — Знаєте ще, Надю, розмова в нас буде довга. Ходімте — десь повечеряємо, бо я їсти хочу, як тисяча крокодилів.

— Куди ж ми підемо?

— Та хоч би і в ресторан.

— Сьогодні що в нас, субота? В ресторані повно людей, а взагалі я туди не ходжу. Так, разів зо два довелося пообідати.

— А це ми тільки повечеряємо, і все.

— Що ж, мушу коритися, аби тільки матеріал вийшов кращий.

Ресторан і справді був переповнений. Але місце знайшлося, і вони замовили собі вечерю.

За сусіднім столиком сиділа компанія незнайомих. Це, очевидно, були шофери з автороти, що прибула сьогодні засипати перемичку. Всі вони вже добре хильнули, бо розмова велась на весь зал, друзі шарпали один одного за рукава, за коміри і кричали кожен своє. — Тихіше можна? — спитав Муратов.

Друзі на мить змовкли, подивились на нього і зареготали.

— Подумаєш, укажчик знайшовся! — сказав один з них, підвівся і нетвердо пішов до Муратова.

— Що, порядки встановлюєш? — спитав він, похитуючись.

— А хоч би й порядки, — недобре всміхнувся Муратов. — То що?

— А те, що ти ще малий виріс… І ми тобі тормоза можемо відремонтувати. Пойняв? — п'яний відштовхнувся і пішов до свого столу. — Сиди і помалкуй! «Славное море, священный Байка-а-ал…» — затягнув він, а Муратов і собі підвівся. Схоже було на те, що він шукає якогось приводу до сутички.

— Юрій, не чіпайте їх, — попросила Надя.

Муратов сів. Але його рух помітили за сусіднім столом. На цей раз двоє підійшли до їхнього столу і мовчки зупинилися.

— Ну, що скажете? — спитав їх, спокійно всміхаючись, Муратов.

— О! Яка славна дівчина! — гукнув один з них, підходячи до Лепетової.

— Даму не чіпати! — нахмурився Муратов.

— А то що? — спитав другий, плечистий здоровило. — Сиди і не варнякай.

— Відійдіть від столу, — тихо сказав Муратов.

Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, абсолютно спокійний.

— Ух, який страшний рак! — скривився здоровило, а його товариш підійшов до Наді ближче, і вона мимоволі присунулась до Муратова.

Юрій встав.

— Від столу геть! — крикнув він дзвінко, але здоровило підійшов ще ближче, зіперся обома ручищами на стіл і, прихилившись до Муратова, спитав:

— Чого кричиш, щеня?

Налякана Надя підвелася, але в ту ж секунду Муратов м'яко відсторонив її лівою рукою, одночасно зробив крок до здоровила і, ледь зігнувшись, коротким, блискавичним ударом збив його з ніг. Здоровило упав навзнак, розкинувши руки, а Муратов сказав Наді:

— Вийдіть! — і зробив другий крок, до того, що приставав до неї. Але той поспішно відійшов од столу, і в залі почувся регіт. Здоровило підвівся, сів на підлозі, помацав щелепи.

— Ну й удар! — сказав він і, хитаючи головою, позіхнув.

Тим часом біля сусіднього столу, куди відійшов товариш здоровила, починався рух: схоже було на те, що на Муратова збиралися кинутися всією компанією. Юрій схопив з столу тонку прозору пляшку, вдарив нею об край стела. Денце одлетіло, і в руках у Муратова лишився уламок з страшними, рваними краями. Хвилин зо дві він постояв, чекаючи нападу, але друзі за столом нерішуче перезирнулись і почали сідати за стіл.

Муратов розплатився, вийшов з ресторану і швидко догнав Надю. Якийсь час ішли мовчки. Лепетова все ще була під враженням бійки. Коли Юрій взяв її під руку, він