Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— В неї не було подруг?
— З тієї ж причини. Це заважало їй зустрічатися з тутешніми хлопцями: вони були для неї надто неотесані й грубі.
— Тож, виходить, крім вас, вона ні з ким не спілкувалася?
— Вона ходила до крамниці, але, мабуть, і на вулиці не дуже розтуляла рота. А втім, даруйте! Я забула про доктора. Роза якось знайшла в моїй бібліотеці медичну книжку і читала її час од часу, а потім засипала мене найдивовижнішими запитаннями. «Скажіть правду, адже вам відомо, що мені недовго залишилося жити?» — казала вона. «Ти хвора, Розо?» Вона знаходила в себе то рак, то якусь іншу, але обов'язково рідкісну хворобу. Це гнітило її кілька днів, а потім вона просила відпустити її до лікаря. Можливо, це дозволяло їй поговорити й про інші високі матерії — доктор Жоллі уважно вислуховував її ніколи їй не суперечив.
— А вечори вона проводила з вами?
— Тут, у вітальні, вона не залишалася зі мною ні разу. А втім, це б мені й не сподобалося. Ви, мабуть, вважаєте мене за стару химерницю? Закінчивши мити посуд, вона відразу ж піднімалася до своєї кімнати, не роздягаючись, валилася в ліжко і починала курити сигарети, їй, напевне, подобався смак тютюну. Курити вона не вміла… Дим виїдав їй очі, їй доводилося весь час заплющуватися, але це не суперечило її уявленням про поетичність. Я надто лиха? Не настільки, однак, як вам здається. Коли я піднімалася до себе, вона входила розчервоніла, з палаючими очима й чекала, поки я укладуся, щоб подати мені ліки. «Не забудьте провітрити кімнату, перш ніж ляжете спати». Це була моя традиційна фраза, бо дим із її кімнати просмикувався навіть сюди з-під дверей. Вона відповідала: «Ні, пані. Не забуду, пані. На добраніч, пані». Потім роздягалася з таким гуркотом, наче там товклася рота солдатів.
Мадам Леруа теж бряжчала на кухні, але, очевидно, робила це для власної втіхи або щоб продемонструвати свою незалежність. Вона відчинила двері, риб'ячими очима зиркнула на Мегре і неначе й не помітила його.
— Можна вже починати варити суп?
— Тільки не забудьте покласти мозкову кістку. Коли мадам Леруа пішла, Валентіна знову звернулася до комісара.
— Отже, за винятком мого зятя Жюльєна, ви побачили всіх членів родини. Вони не бездоганні, але, погодьтеся, не такі вже й порочні.
Мегре силкувався пригадати, що говорила Арлетта про свою матір, але так і не зміг.
— Кінець кінцем я подібно до любого Шарля також повірю, що стався лише нез'ясований нещасливий випадок. Ви ж бачите, що я й досі жива, і якщо хтось і надумав рано чи пізно — не знаю, навіщо? — порішити мене, то, здається, він дав маху. Що ви думаєте про це?
Та Мегре зовсім про це не думав. Він дивився на неї примружившись: заважало сонячне проміння, що струменіло між ними. Ледь помітна усмішка блукала на її вустах — усмішка святенниці, як сказала б пані Мегре. А він намагався з'ясувати для себе, не надаючи цьому, проте, особливої ваги, немов жартома: чи може щось збентежити таку жінку?
Він не квапився, даючи їй змогу набалакатися досхочу, коли-не-коли пригублюючи чарку з кальвадосом. Аромат фруктового напою ставав для нього запахом цього будинку, змішуючись із запахом смачних наїдків, мастики для натирання підлоги й самої чистоти.
Вона, певно, не покладалася цілком на покоївок, звіряючи їм прибирання. І Мегре уявив собі, як щоранку, в нічному ковпаку, вона сама стирає порох з численних витончених прикрас.
— Ви вважаєте, що я не без дивацтв? Можливо, подібно до інших місцевих жителів, ви навіть вирішили, що я несповна розуму? Згодом ви зрозумієте мене. Коли надходить старість, то перестаєш зважати на чужу думку і робиш що тобі хочеться.
— Ви не бачилися з Тео ще раз?
— Ні. Навіщо мені з ним бачитися?
— А ви знаєте, в якім готелі він зупинився?
— Якщо не помиляюся, в неділю він казав, ніби живе в «Англійськім»..
— Ні, він живе в готелі «Пляж».
— А чому ви подумали, що він має прийти до мене знову?
— Так просто. Він добре знав Розу.
— Тео?
— Авжеж. Вони не раз зустрічалися.
— Це не могло бути часто. Адже вона нікуди не виходила!
— Ви їй не дозволяли?
— Я забороняла їй швендяти поночі по вулицях.
— І все-таки вона це робила. Скільки в неї було вільних днів?
— Два на місяць, неділями. Вона йшла одразу по обіді, помивши посуд, і якщо навідувала батьків, то поверталася лише в понеділок уранці, з першим автобусом.
— І тоді ви залишалися вдома на самоті?
— Атож… Я вже казала вам, що я не боягузка. Отже, ви кажете, що між нею і Тео щось було?
— Коли йому вірити, то все обмежувалося розмовами… Роза обговорювала з ним свої проблеми… — І вже не без лукавства додав: — … тримаючи його за руку або поклавши йому голову на плече — щоб краще чув!
Стара залилася сміхом, і так щиро, що аж закашлялася.
— Ой, благаю, скажіть, що ви пожартували!
— Ні, це суща правда. До речі, саме з цієї причини Шарль був невдоволений сьогодні своїм братом.
— Тео при ньому розповів вам про це?
— Йому довелося. Він зрозумів, що я знаю про це.
— А як же ви про це довідалися?
— Насамперед я зустрів учора Тео в товаристві Розиного брата!
— Анрі?
— Еге ж… У них була важлива розмова в кав'ярні.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб «100 ключів»», після закриття браузера.