read-books.club » Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 79
Перейти на сторінку:
квитками, вона із жалем сказала:

— Ах, не треба, Арсене Федоровичу, колись іншим разом.

На її голос озирнулася білява, з розсипаним по плечах волоссям дівчина (стояла попереду за кілька чоловіків). Її чорні, великі сонцезахисні окуляри втупились у мене. Єва! Я розгублено дивився на неї, наче зненацька заскочений на якійсь шкоді. І не привітався. А напевне, вона побачила Ніну. На Євиних губах майнула зневажлива посмішка, і перукарка повернулася, ніби не впізнала мене. Образилась, безперечно. З неприємним осадом на серці я залишив майдан атракціонів. У поведінці Ніни ніяких змін. Отже, нічого не помітила.

Ми поблукали багатолюдним, гомінким пляжем і таки натрапили на вільну місцину між немолодими, незасмаглими купальниками. Ніна, трохи соромлячись, роздягнулась і залишилася в синьому купальному костюмі. У неї виявилася чудова фігура, просто тобі гімнастка. На диво, тіло не біле, а смагляве, ніби вона ледь засмагла. Дівчина задерикувато стріпнула чорним волоссям і, обережно ступаючи по м'якому, гарячому піску, попрямувала до води. Хлопці проводжали її захопленими поглядами.

Я йшов за Ніною й дивився на симпатичну невелику родимку під лівою лопаткою, і мені кортіло доторкнутися до неї. Не пам'ятав, чи вміла Ніна плавати. Тільки згадувалось дитяче її больбання при березі Лебідки, річечки, що огинала наш райцентр.

— Доганя-я-я!.. — гукнула грайливо Ніна й пружно побігла.

За кілька скоків дівчина досягла води, збила віяло бризок й шубовснулась у зеленкуваті хвилі, розкинувши руки. Я впав поруч неї, і мене огорнула приємна прохолода. Плавала Ніна по-простому, як у нас казали — «по-собачому», і коли набігала крута хвиля, піднята катером чи моторкою, дівчина заплющувалася й щосили била ногами, мабуть, переборювала страх.

Після того ми ще кілька разів купалися й загоряли. Ніна, мов притомившись говорити, читала книжку, а я крутився на піску, підставляючи сонцю спину, боки, лежав горілиць, і чомусь не покидало мене відчуття, що Єва з єхидним усміхом стежила за нами. Тепер до перукарні не потикатись. Може, воно й на краще.

Довгенько ми смажились і, боячись спектися, по тому пішли з пляжу. Неподалік розташована станція прокату човнів, і мені закортіло трохи повеслувати.

— Ти не хочеш покататися? — запитав Ніну.

— А ви умієте веслувати? — з надією поцікавилась.

— Авжеж.

Я отримав весла й вибрав човна із сухим дном. Ніна обережно, міцно тримаючись за мою руку, перейшла із дощатого настилу до нього. Сіла на кормі, обличчям до мене. Я разів зо три невміло махнув веслами, а потім човен пішов рівно й стрімко. Ніна з милою лукавинкою поглядала на мене з-під крисів капелюшка, підставляла сонцю обличчя й мала вигляд людини, що потрапила на давно очікуване свято.

Заколисуюче хлюпала об борти вода, грали яскраві блискітки на гребенях хвиль, навколо ряхтливий простір, у якому кружляли чайки. Доокруж сновигали моторки, здіймаючи хвилю, і тоді я розвертав човна до неї носом і він гойдався, наче в морі, а Ніна заплющувала очі від захвату й задоволення. Опустила руку у воду, і між її пальцями вона жебоніла, ніби у струмку.

— Ой, медуза! — скрикнула, вихоплюючи руку з води.

Я затабанив, здивований, бо медузи в лимані не водились. Перехилився через борт — у воді щось колихалося біле й випукле. Ох, поліетиленова кимось загублена торбинка! Ніна теж розгледіла її і дзвінко розсміялась, відкинувшись на спинку корми.

— Медуза… медуза… — повторювала крізь сміх.

На кілометри два, а може, й більше ми відпливли од берега. Постаті купальників на пляжі здрібніли. Я перестав веслувати — пустив човна за течією, і він поволі плив. Ніна замугикала якусь пісню, її мелодія здалася мені знайомою. Авжеж, щемливі «Ясени». І я тихо підспівав:


Ясени, ясени. Бачу вас за селом край дороги, Бачу вас у красі, Коли світиться ранок в росі…

Ніна замріяно усміхнулась. У неї виявився гарний, чистий меццо-сопрано. Я ледь рухав веслами і дивився на дівчину, сонячну й щасливу. Їй дуже личив капелюшок: у ньому вона схожа на дореволюційну гімназистку.

Раптом обличчя у Ніни скам'яніло, вона напружилась, ніби збиралася вистрибнути з човна.

— Куди ж це він?! Куди?.. — нажахано закричала.

Я оглянувся — за кілька десятків метрів просто на нас летіла жовта моторка. За вітровим склом біліло схилене до керма чиєсь плескате лице, прикрите сонцезахисними дзеркальними окулярами. (Ну достоту як у тому «Москвичі», що ледве не розтовк мене вночі на вулиці Фрунзе!) Встиг лише талапнути лівим веслом і вирівняти човна, поставити носом до моторки, і тої ж миті вона з гуркотом пронеслася повз нас, дернувши металевим корпусом борт. Тріснуло, наче сірник, весло, і нас залила велика хвиля. Ніна злякано вчепилася обома руками у човен, не полишаючи корми.

— Арсене… Арсене… — у відчаї лепетала, скута страхом.

— Спокійно, Ніно, спокійно… — заспокоював її. — Дерево не тоне. Не бійся.

А жовта моторка, зробивши півколо, вихопилась на фарватер і щодуху помчала подалі від місця пригоди… Невдовзі зникла за стрімким берегом.

— Арсене… Арсене… — цокотіла Ніна зубами й дивилася на мене. — Боже, як далеко… земля…

— Допливемо, Ніно, допливемо.

Ми сиділи у човні, наче у ванні, вщерть заповненій водою. Згадав: біля пляжу повинен чергувати катер рятувальної станції. Я звівся й замахав уламком весла.

— Егей! Егей! — загукав щосили. — Егей!..

Може, й помітять або інші звернуть увагу. Аби тільки не панікувала Ніна. Що ж трапилось — хуліганство чи знову?.. Але ж білий день! О, повернула моторка. Ніна з острахом стежила за нею. За вітровим склом два чоловіки в капелюхах і зелених штормівках. Підпливли до нас. Рибалки…

Ми сиділи на березі й сушили свій одяг. Ніна шкодувала за намоклою книжкою, а я посвідченням, яке доведеться міняти, і не обійтися тепер без пояснення. Дівчина вже оговталась, лише в її ожинових очах зачаїлася насторога й безмовне запитання:

1 ... 66 67 68 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"