Читати книгу - "Серед дикунів Нової Гвінеї"

30 липня

Пропасниця дуже турбувала мене й змусила змарнувати кілька днів. Улсон також нездужає, навіть частіше від мене.

Біля входу до Горенду, на підгірку, сиділа дівчинка років десяти й кидала вниз кокосові горіхи; кілька хлопчиків, п'яти — десяти років, із заструганими ціпками стояли обабіч і намагались, кидаючи ціпок, встромити його в пружну горіхову шкаралупу. Ця сцена постала передо мною, коли я прийшов сьогодні до селища. Я пошкодував, що мені бракує достатнього малярського хисту, щоб змалювати жваву картину.

Цукрова тростина, якої не було видно деякий час, знову з'явилась, і тубільці багато її жують.

31 липня

Кілька тубільців приїхало в Гарагасі на своїх пірогах, деякі з них, як звичайно, розсілися біля самих сходів, що ведуть до моєї веранди. Балакали про полювання, просили пір'я тощо. Раптом один із них, як ужалений, двома стрибками зіскочив із сходів і закричав: «Маклай, гена, гена!» (Маклаю, йди, йди сюди!); решта так само. Не розуміючи, в чому річ, я спитав тубільців, але не встиг дістати відповіді, як над головою, на покрівлі, почувся сильний удар, і стовп куряви засліпив мене. Дощ гілля різної товщини падав на землю коло самісінької веранди. Деякі гілки були досить грубі для того, щоб, упавши з висоти сімдесяти — вісімдесяти футів, неабияк поранити людину. Виявилося, що Буа, який зіскочив перший, почув над головою легенький тріск і, знаючи, що він міг означати, здійняв гвалт. Тубільці дуже бояться падіння дерев та сухого гілля, які, падаючи, можуть убити або завдати небезпечної рани. Вже давно вони вважають становище моєї хатини в Гарагасі за небезпечне і часто пропонують переселитися до Горенду або Бонгу чи збудувати нову хатину в іншому місці. Можливо, що становище справді небезпечне, але я не хочу переселятися, бо це така морока для мене, що я, покладаючись на «а може, якось», живу далі тут.

У Бонгу, куди я ходжу щодня перев'язувати рани Саулові, я прилучився до групи курців та інших, що жували бетель і розмовляли, сподіваючись дізнатися чогось новенького в розмові з ними. Я почав мову про назву різних народів та місць. Мені хотілося дізнатися, чи мають жителі цього берега спільну назву; однак такої не було, хоч тубільці добре розуміли, що саме я бажаю знати. Вони називали людей, додаючи до слова «тамо» назву селища. Оповідали, що жителі селищ у горах на північному заході, яких називали «тамо дева», просвердлюють собі ніздрі й вставляють у них пера. Потім розмова перейшла на мою хатину, падіння сухого гілля тощо. Мені знову запропонували збудувати нову хатину. Частування відбувалося звичайним порядком: спочатку випили кеу, потім, відпльовуючи й всіляко кривлячись, бо цей напій дуже гіркий, взялися за нашкрябаний кокос, потім за купи вареного бау, аяну й каїнди; на десерт жували бетель, а потім курили. Це звичайний порядок тубільного частування. Я не брав участі ні в першій, ні в двох останніх частинах вечері й подався раніше від інших у поворотну путь.

Коло одної хатини я спинився, щоб пропустити цілий ключ жінок. Серед них було багато гостей з інших селищ. Коли я спинився, біля мене зібрався гурт чоловіків. Жінки, виходячи з лісу й побачивши нашу групу, одразу ж вельми помітно змінили ходу й, порівнявшись з нами, опускали очі або дивилися вбік, до того ж хода їх ставала верткішою, а спідниці посилено рухалися з боку в бік.

Я запізнився, а було вже так темно, що мені довелося ночувати в Горенду. Піл виявився далеко зручнішим за моє ліжко й м'якшим. Накрившись новими матами, я проспав ніч непогано, хоч кілька разів і прокидався через твердість грубого бамбука, який заступив подушку. Коли лежиш на спині, бамбук тоді являє собою зручну подушку, але він стає незручний, як тільки ляжеш на бік; треба примудрятися спати на спині, не перевертаючись.

1 серпня

Розглядаючи мій метеорологічний журнал за десять місяців, можна дивуватися з чудової сталості температури: рідко буває в затінку 32°, здебільшого 29° або 30°; уночі на 7–8°, дуже рідко на 10° холодніше проти денного максимуму. До того ж тут немає, власне кажучи, дощової пори року: дощ розподілено досить рівномірно кожного місяця. Незважаючи на приємний клімат, одне кепсько — пропасниця.

4 серпня

Чотири чи п'ять пірог пристали до берега коло Гарагасі. Тубільці з Бонгу взялися старанно рубати на тріски стовбур майже сорок метрів завдовжки: його принесло припливом ще в березні, і він лежав тут уже близько п'яти місяців. Мені пояснили, що завтра вони збираються в Теньгум-мана і ці тріски понесуть на подарунок верховинцям, які, спаливши їх, одержать попіл, що його вживають замість солі. В прибережних селищах додають до прісної трохи морської води; верховинці заміняють це попелом. Навантаживши свої піроги, тубільці вирушили до себе, обіцяючи повернутись.

7 серпня

Майже щодня пропасниця. Лишаюся на ногах до останньої можливості. Хіни лишається мало. Вчора цілий день лунали в лісі удари сокир. Пішов подивитись, що там діється. Чималий простір лісу був очищений від кущів та ліан, у великих дерев обрубано гілля, полишено тільки найгрубіші суки; кілька великих дерев повалено, — і все це за два дні. Я міг тільки дивуватися роботі, яку зроблено таким примітивним знаряддям, як кам'яна сокира. Мурахи — жовті, чорні, коричневі, білі, великі й малі, — потурбовані або позбавлені своїх жител, змусили мене піти геть.

9 серпня

Приходили люди Бонгу з гостями з Білі-Білі. Один з них просив послухати гармонію Улсона. Коли Улсон пішов по неї, тубільці поспішили закутати голову п'ятилітньому хлопчикові, який був з ними, своїми маль, щоб він не бачив «ай».

Коли Улсон кінчив грати й