Читати книгу - "Квентін Дорвард"

хотів би я знати? — похмуро відповів Дюнуа. — Що вам, ради самого неба, до того, чи мені до вподоби бути повішеним, чи задушеним, чи кинутим у Луару, чи зарізаним, чи колесованим, чи підвішеним живим у залізній клітці, чи похованим живцем у замковому рівчаку, чи страченим якимсь іншим способом, який буде завгодно обрати королеві Людовіку, щоб позбутися свого відданого слуги? Нічого вам підморгувати й показувати пальцем на Трістана Пустинника: я бачу цього мерзотника не гірше за вас. Та в нього руки короткі, до мене не дістануть. Але досить про мою безпеку. А от для вашої власної честі, присягаюся рум’янцем на щоках святої Магдалини, куди краще зовсім не затівати цього діла або вже так облагодити, щоб ніхто й кінців не знайшов. А то хіба багато честі в тому, що вашу високість скинув з коня якийсь шалений шотландський хлопець!..

— Ну, ну! — сказав лорд Крофорд. — Хай ваша високість не соромиться цього. Це не вперше шотландець ламає спис благородного рицаря. Я радий, що юнак поводився хоробро.

— Я нічого не можу заперечити проти цього, — промовив Дюнуа, — але коли б ваша милість приїхали трохи пізніше, то хтозна, чи не з’явилося б вільне місце у вашому загоні лучників.

— Авжеж, авжеж, — відповів лорд Крофорд, — пізнаю вашу руку по цій розколині на шоломі. Ану, візьміть хто-небудь його в хлопця і дайте свою шапку — її сталева обшивка краще оберігатиме голову, ніж цей розбитий горщик. Проте дозвольте сказати вашій милості, що й ваш панцир теж не без позначок доброї шотландської руки. Одначе, Дюнуа, я мушу просити герцога Орлеанського й вас сісти на коней і їхати за мною, бо я маю повноваження й доручення припровадити вас в одне місце, хоч мені й дуже не хочеться це робити.

— Чи можу я сказати кілька слів, лорде Крофорд, отим прекрасним дамам? — спитав герцог Орлеанський.

— Жодного звуку, — відповів лорд Крофорд. — Я надто щирий друг вашої високості, щоб дозволити вам такий безумний вчинок. — Потім, звернувшися до Квентіна, він додав: — Ти, юначе, виконав свій обов’язок. Виконуй його й далі і їдь собі, як тобі було доручено.

— З вашого дозволу, пане мій, — сказав Трістан з своєю звичайною грубістю в голосі, — юнак мусить знайти собі іншого провідника. Я не можу обійтися без Птіт-Андре, адже для нього, можливо, буде робота.

— Молодий пан, — сказав Птіт-Андре, виступаючи вперед, — має тільки держатися дороги, яка йде прямо перед ним, і вона приведе його до того місця, де він знайде провідника. Я й за тисячу дукатів не хочу сьогодні відлучатися від мого начальника! Я чимало перевішав на своєму віку рицарів, і зброєносців, і знатних суддів, і бургомістрів на додачу, навіть графи й маркізи спробували моєї майстерності, але гм-гм… — він подивився на герцога, немовби натякаючи на те, що йому хотілося б поповнити цей перелік принцом крові! — Хо-хо-хо! Птіт-Андре, про тебе теж згадають в історії!

— Як ви дозволяєте своїм головорізам казати отаке в присутності принца? — мовив Крофорд, дивлячись суворо на Трістана.

— Чому ж ви не зупините його самі, пане мій? — відказав Трістан похмуро.

— Бо з усіх присутніх тут ви єдиний, хто може вдарити його, не принижуючи своєї гідності.

— Тоді й порядкуйте своїми людьми, а я відповідатиму за своїх, — одказав військовий прево.

Лорд Крофорд, здавалося, був готовий дати йому різку відповідь, але, очевидно, передумав і, обернувшись спиною до Трістана, запропонував герцогові Орлеанському й Дюнуа їхати обабіч нього. Потім він поклонився на прощання дамам і сказав Квентінові:

— Хай бог благословить тебе, дитино моя, ти мужньо почав свою службу, хоч і в такій нещасливій справі.

Він уже збирався рушати, коли Квентін почув, як Дюнуа спитав пошепки:

— Ви повезете нас до Плессі?

— Ні, мій нещасний і нерозсудливий друже, — відповів Крофорд, зітхнувши, — у Лош!

Лош! Назва замку або, певніш, тюрми, жахливішої за Плессі, пролунала, як похоронний дзвін, у вухах молодого шотландця. Він чув про цей замок як про місце, де таємно чинять жорстокі розправи, якими навіть сам Людовік соромився поганити свою резиденцію. В цій фортеці страхіть були підземелля під баштами, про декотрі з яких нічого не знали навіть самі тюремники: могили для живих, де люди скніли аж до смерті, дихаючи смородом і харчуючись тільки хлібом і водою. В цьому ж грізному замку були камери, що називалися квітками; в них засуджені не могли ні випростатися, ні простягти ноги. Це, казали, був винахід кардинала де ля Балю[164]. Отже не дивно, що назва цього жахливого місця й свідомість того, що двох таких славнозвісних рицарів везуть туди почасти й через нього, так уразила молодого шотландця, що серце його сповнилося сумом, і він деякий час їхав, похиливши голову й опустивши долу очі.

Коли ж він знову очолив маленький загін, прямуючи вказаною йому дорогою, графиня Амеліна мала нагоду запитати його:

— Мені здається, пане мій, ви жалкуєте за тим, що так відважно оборонили нас?

В цьому запитанні була прихована іронія, але Квентін мав досить такту відповісти просто й щиро:

— Я не можу жалкувати, що зробив послугу для таких дам, хоч би яка вона була. Але, якби йшлося не про вашу безпеку, я волів би краще загинути від меча такого воїна, як Дюнуа, ніж бути причиною ув’язнення в страшній фортеці цього уславленого рицаря і його нещасного товариша, герцога Орлеанського.

— Так це був герцог Орлеанський? — вигукнула старша дама, звернувшися до своєї племінниці. — Я так і думала! Я його пізнала навіть здалеку, дивлячись на сутичку. Бачиш, моя люба, який успіх ми могли б мати, коли б цей хитрий і скупий государ дозволив нам з’явитися при його дворі. Перший принц крові й хоробрий Дюнуа, ім’я якого так само широко відоме, як і його героя-батька… Цей молодий шотландець виконав свій обов’язок добре, але мені майже шкода, що він не загинув з честю, бо його недоречна відвага позбавила нас двох таких вельможних визволителів.