Читати книгу - "Містер Мерседес"

черзі до каси, наказуючи собі не пітніти. А це те саме, що наказувати

комусь не думати про блакитного полярного ведмедя.

«Я звернула на нього увагу тому, що він пітнів», — скаже поліції ця

копчена касирка (як то здається Брейді, родичка Батула-пекаря). А ще

тому, що він купував отруту проти ховрахів. Ту, що зі стрихніном.

У якийсь момент він було мало не втік, але тепер уже не тільки попереду, а й позаду нього стоять люди, і якщо він виломиться з черги, хіба люди на

це не звернуть увагу? Хіба вони не здивуються…

Легенький поштовх у спину:

— Твоя черга, друже.

Позбавлений вибору, Брейді котить уперед свій візок. На його дні аж

кричать жовтим бляшанки «Ховрах-геть»; для Брейді вони істинного кольору

божевілля, і так воно й має бути. Бути тут — це суто божевілля.

А тоді йому приходить заспокійлива думка, така, що втішає, як прохолодна

долоня, покладена на розпалений гарячкою лоб: «Наїхати на тих людей проти

Міського Центру було навіть більшим божевіллям… але ж мені те легко

минулося, хіба я не такий?»

Так, і це йому легко минеться. Копчена проводить його покупки під

сканером, навіть не поглянувши на нього самого. Не піднімає вона на нього

очей і тоді, коли питається — платитиме він готівкою чи карткою.

Брейді платить готівкою.

Він не до такої міри божевільний.

Повернувшись до «фольксвагена» (він запаркував його між двома

вантажівками, де флуоресцентна зелень «Жука» майже зовсім не впадає в

очі), Брейді сидить за кермом, роблячи глибокі вдихи, поки серцебиття в

нього знову не стає розміреним. Він думає про свій нагальний шлях

попереду, і це заспокоює його ще більше.

Найперше Оделл. Це псисько здохне жахливою смертю, і жирний екс-коп

розумітиме, що це його вина, навіть якщо цього не знатимуть Робінсони. (З

суто наукового інтересу Брейді було б цікаво побачити, чи Дет-Пенс

зізнається. Він гадає, що той цього не зробить.) По-друге, сам Ходжес.

Брейді подарує йому кілька днів, щоб помаринувався у своїй провині, а там

хтозна. Можливо, він вибере самогубство врешті-решт. Хоча, мабуть, ні. А

отже, Брейді його вб’є, метод ще мусить бути визначений. А по-третє…

Якийсь грандіозний жест. Щось таке, що будуть пам’ятати сотню років.

Питання в тім, що може бути таким грандіозним жестом?

Брейді заводить двигун і настроює гівняний радіоприймач «Жука» на станцію

«БАМ-100»[225], на якій кожного вікенду рок-блок вікенд. Він ловить

кінець блоку, присвяченого «Зі-Зі Топ»[226] і вже мало не натискає

кнопку, щоб перелаштуватися на «КІСС-92»[227], але зненацька застигає.

Замість того щоб перемкнути станцію, він робить гучнішим звук. Доля

говорить до нього.

Діджей інформує Брейді, що до міста з єдиним концертом приїздить

найпопулярніший у країні хлопчачий бенд «Довколишні»[228] — так, так

«Довколишні» гратимуть у «МАКу» наступного четверга. «Квитки на концерт

уже майже всі розпродано, любі дітки, але Добрі Хлопці з «БАМ-100»

притримали з дюжину квитків і, починаючи з понеділка, будуть їх роздавати

парами, а отже слухайте підказку, за яким номером телефонувати та…»

Брейді вимикає радіо. Очі в нього затуманені, нетутешні, задумливі. «МАК»

— так люди називають Міський арт-культурний комплекс Середнього

Заходу[229]. Він займає цілий квартал і має величезний зал.

Він думає: «Який напрям для виступу. О Боже мій, який же це може бути

виступ».

Він загадується, яка ж точно місткість «Мінго аудиторії»[230] у «МАКу».

Три тисячі місць? Може, чотири? Увечері він зайде в інтернет і уточнить.

22

Ходжес у найближчій закусочній забирає сніданок (салат, замість вагомого

бургера, якого так прагне його шлунок) і їде додому. Його наздоганяє

приємна напруга минулого вечора і, хоча він винен Джейні телефонний

дзвінок — здається, у них мається справа в будинку покійної місіс Трелоні

в Цукрових Пригірках, — він вирішує, що наступним кроком у його

розслідуванні буде короткий сон. У вітальні він перевіряє автовідповідач, але віконце ОЧІКУЮЧІ ПОВІДОМЛЕННЯ показує нуль. Він зазирає під «Блакитну

Парасольку Деббі» і не знаходить там нічого від Містера Мерседеса. Він

лягає, налаштовуючи свій внутрішній будильник на одну годину. Його

остання думка, перед тим як заплющити очі, про те, що він знов залишив

свій мобільний телефон у бардачку «Тойоти».

«Треба б піти його забрати, — думає він. — Я дав їй обидва номери, але

вона не традиціоналістка, вона сучасна жінка, і найперше дзвонитиме на

той, якщо я їй знадоблюся».

На цьому він і засинає.

Будить його традиційний телефон і, перевернувшись, щоб ухопити слухавку, він бачить, що внутрішній будильник, який упродовж всієї його служби

копом ніколи не зраджував, вочевидь, вирішив, що він тепер також на

пенсії. Він проспав майже три години.

— Алло?

— Ти в себе ніколи не перевіряєш повідомлення, Білле? — на лінії Джейні.

Йому в голові зринає сказати їй, що в його мобільному сів акумулятор, але

ні в якому разі не годиться брехати на початку стосунків, навіть такого

роду, як «один день за раз». Голос у неї зморений і захриплий, немов вона

перед цим кричала. Або плакала.

Він сідає.

— Що трапилося?

— У моєї матері вранці стався інсульт. Я в меморіальному шпиталі округу

Ворсо. Це найближчий до «Сонячних акрів».

Він скидає ноги на підлогу.

— Господи, Джейні. З нею дуже погано?

— Погано. Я вже подзвонила своїм: тітці Шарлотті у Цинциннаті й дядькові

Генрі в Тампу[231]. Вони обоє виїжджають. Тітка Шарлотта обов’язково

притягне разом з собою й мою кузину Холлі. — Вона сміється, але нема

веселощів у тому сміху. — Звісно ж, вони приїжджають… та стара приказка

про те, що гроші притягують.

— Ти хочеш, щоби я приїхав?

— Звичайно, хоча не знаю, як я пояснюватиму тебе їм. Я не зумію надто

добре відрекомендувати тебе як того чоловіка, з яким я застрибнула до

ліжка майже відразу, як з ним познайомилася, а якщо я скажу їм, що

найняла тебе розслідувати смерть Оллі, ця новина ще до настання півночі

з’явиться в «Фейсбуку» на сторінці котрогось із дітей дядька Генрі. Коли

йдеться про пліткування, дядько Генрі гірший за тітку Шарлотту, хоча

обидва не належать до зразкових довірених осіб. Принаймні Холлі просто

чудернацька. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Господи, мені

дійсно так потрібне зараз чиєсь дружнє обличчя. Я роками не бачилася з

Шарлоттою й Генрі, ніхто з них не з’явився на похороні Оллі, і вони не

докладали жодних зусиль, щоби якось цікавитися моїм життям.

Ходжес обдумує почуте, і потім каже:

— Я твій друг,