Читати книгу - "Вільняк"

й те з обтятим гіллям: з нього витесано родовий тотемний стовп. Трохи згодом з них виокремились інші племена, які селилися неподалік і будували вже не примітивні хижі, а цілі хати-вежі, укріплені висотки, будинки круглявої форми та довгасті хати. Навіть деякі плескатоголовці, на власні очі пересвідчившись у перевагах осілого життя, і собі займали галяви та зводили на них свої, ні на що не схожі, плетені з лози «мурашині вежі».

Одоробло і Вайло мовчки озирали краєвид, простягнений перед ними. Серед полів, бовваніючи супроти вечірнього неба, вирізнялася Залізнодеревна пуща, де мешкали лісові гобліни і звикали до осілого життя гобліни-патлаї. Південно-східніше височіли лозяні «мурашині вежі» плескатоголовців та золотоголових гоблінів, пнучись до неба, де вже громадилися важкі чорні хмари.

Північніше, в сусідстві з запнутими маревом росяними ставками, де на берегах жили павуконогі гобліни, у промінні західного сонця світилися шпилі колоній бражних гоблінів, а трохи далі від них, праворуч, там, де видніли свіжовирубані лісові прогалини, з хатніх бовдурів курився дим. То були найостанніші гоблінівські поселення: вони належали наймолодшим племенам та родинним спілкам, і деяких із них ще не сягнула навіть пожадлива рука Ливарних галявин.

Обличчя Одороблове закам’яніло з гніву.

— Чому б оце нашій племінній старшині не дати гоблінам жити у спокої? З якого дива ми повинні йти воювати? Га, Вайло, ти мені не скажеш?

Вайло тяжко зітхнув.

— Ми — прості звичайні пузані, — промовив він, ледь помітно хитаючи головою. — Одоробло, великі племінні ватаги, не переймаються дрібною рибкою на кшталт мене чи тебе.

— Але де ж тут справедливість? — гнівно вигукнув Одоробло, махаючи на блакитні поля, колихкі під подувами східного вітру. — Хто пожне оцей врожай, га? Ніхто його не пожне. Його просто покинули гнисти в полі.

— І він уже гниє, — притакнув Вайло.

— Еге ж, — промимрив Одоробло. — А що ми будемо їсти, коли настане зима, з довгими холодними вечорами? Скажи мені, що? — Він знову взяв у брата баклагу, вихилив її й утер рота затиллям долоні. — В одному я не сумніваюся: якщо хтось і голодуватиме, то вже ж не всемогутні ватаги наших племен.

— Твоя правда, брате, — кивнув головою Вайло. — Вони жируватимуть у своїх племінних шопах, а ми будемо битися та гинути у їхніх війнах!

— Племінна старшина! — вигукнув Одоробло зривистим від обурення голосом. — Він сплюнув на землю. — Без них нам жилося б стокрот ліпше! — Він узяв свою косу, повернувся до перестиглого ячменю і з новими силами заходився косити. — Хто нам із тобою зараз потрібен, брате, то це друзі врожаю…

— Одоробло, — урвав Вайло, і голос його враз став тихий, сторожкий.

— Ти чув, що говорили на тому зібранні, — провадив Одоробло, енергійно вимахуючи косою. — Таких гоблінів, як ми, таких, хто думає, як ми з тобою, в кожному племені, у кожній гільдії хоч греблю гати…

— Одоробло!

Одоробло помовчав і підвів очі.

— Що? — запитав він. — А що, хіба не так?..

І тут він нарешті теж побачив те, що насторожило його брата: довгу колону хирлявих павуконогих гоблінів, що гаптувала стежку з північного сходу просто на них. Блакитним полем сунули, ледве волочачи ноги, бранці в супроводі посиленого конвою плескатоголовців. Мокрі всі до одного, як хлющ. Вочевидячки плескатоголові посіпаки нагрянули у розпалі їхнього чаклунства — ритуального годування молюсків, — і, повитягувавши їх з води, навіть не пустили додому перебратись у сухе. Відірвані від своїх росяних ставків та велетенських молюсків, яких вони там розплоджували, худі лускаті створіння виглядали страх нещасними та знедоленими.

Одоробло ахнув.

— О Земля і Небо, — прошепотів він тремтячим голосом, — якщо вони вже забирають цих добродушних симбіотиків, то на тихому житті у сельбищах спокійно можна ставити хрест.

— Гей, ви двоє? — зіпонув ще здаля один із плескатоголових наглядачів. — Негайно сюди! В колону до всіх!

Одоробло і Вайло скинулися очима, і на душі обом ураз стало тоскно. Мить, якої вони боялись як вогню, захопила їх зненацька і набагато раніше, ніж їм могло приснитися у найстрашнішому сні. А друзі врожаю? Де вони тепер?!

— Ану мерщій! — гарикнув плескатоголовець. — Вважайте, ви вже на службі!

— А… а як урожай? — спробував був заперечити Одоробло. — Ми ще не закінчили жнив, і…

— Про жнива можете забути! — ревнув плескатоголовець, і пика йому зі сказу взялася червоними плямами. — Хай гниє собі! На Вільних галявинах нас чекають рясніші жнива, і вам тільки й діла буде, що йти за галявожером і збирати тамтешній врожай!

* * *

Вогнецвітка Хитродум стояла навкарачки, припавши головою до підлоги і випнувши свій величезний зад. Зроду їй ще не було так себе шкода, як тепер. Вона худла на очах, і все через оту осоружну їжу — чорний хліб та синцеву кашку. У грудях пекло, суглоби порозпухали, руки вкрилися червоними вавками, дошкуляли мозолі. І на довершення тілесних мук, вона ще й кілька днів не бачила Бурштинотопа.

Праворуч від нетрячки стояла металева діжка зимної води із шапкою милиння. Раз по раз, колінкуючи по підлозі Вогнецвітка опускала в воду величезну шорстку щітку і люто шатирила нею білий мармур, стираючи з долівки острівці бруду і бурмочучи собі під ніс.

— О, нехай я тільки його побачу, — бурчала вона кволим голосом. — Еге ж, якби Бурштинчик дізнався, як вони мене тут трактують…

Раптом Вогнецвітка почула якийсь шум. Вона урвала роботу і відкинула назад масне пасмо, відкриваючи запухлі, почервонілі очі. Важка тупотнява чобіт за її спиною дедалі ближчала.

Десь-найпевніш брудних чобіт, гірко подумала вона. Тож-бо знову доведеться шарувати долівку наново.

Ні, скаржитися Вогнецвітка ні на